Глава 29

Чутки ніколи не приходять самі. Вони приходять у парі з полегшенням. Бо коли світ здається надто складним, людині хочеться простого пояснення. І найпростіше пояснення завжди має форму обличчя. Ім’я. Постать. Того, на кого можна показати пальцем і сказати: ось чому нам неспокійно.

Ліара відчула це раніше, ніж почула. Погляди в місті стали довшими. Розмови — коротшими. Люди перестали ставити запитання і почали робити припущення. І в цих припущеннях її ім’я з’являлося дедалі частіше. Не як відповідь. Як натяк.

— Це вона говорить, що не треба слухати правила, — сказав хтось у черзі до крамниці.

— Це вона сидить у ратуші й заважає домовлятися, — відповів інший.

— Через таких знову буде біда.

Вона проходила повз і чула це, не зупиняючись. Бо зупинитися означало б увійти в логіку розмови. А логіка вже була готова без неї.

Того ж дня на дошці оголошень біля площі з’явився новий текст. Не наказ. Не закон. Заклик. У ньому говорилося про відповідальність кожного за спокій у місті. Про те, що поширення сумнівів шкодить загальній стабільності. Про те, що є ті, хто користується страхом, щоб підривати довіру до порядку. І ці слова не мали імені. Але ім’я в них уже було.

Рен стояв поруч із Ліарою, коли вона читала цей текст.

— Це про тебе, — сказав він тихо.

— Це про того, ким мене хочуть зробити, — відповіла вона.

— Люди не відрізняють, — сказав він. — Вони чують «хтось винен» і хочуть бачити когось.

— Бо так легше, ніж бачити систему, — сказала вона.

Увечері в таверні хтось кинув у її бік слово «провокаторка». Не голосно. Так, щоб почули кілька столів. Це було не звинувачення. Це було випробування. Чи зреагує. Чи виправдається. Чи підтвердить роль.

Вона не відповіла. Вона просто встала й пішла. Але слово пішло за нею. Воно залишилося в повітрі, як запах диму після свічки.

Наступного дня одного з хлопців, який ходив із нею містом, зупинили добровольці з пов’язками.

— Ти з нею? — спитали.

— Я з собою, — відповів він.

— Це одне й те саме, — сказали йому.

Його відвели на «розмову». Не силоміць. Під приводом уточнення. Він повернувся ввечері блідий.

— Вони питали, чи ти нас налаштовуєш, — сказав він Ліарі. — Чи ти проти порядку. Чи ти хочеш хаосу.

— А ти що відповів?

— Що ти хочеш, щоб нас чули.

— І що вони сказали?

— Що це небезпечно.

Ліара довго мовчала. Вона сиділа біля вікна і дивилася, як на вулиці гаснуть ліхтарі.

— Коли слухання називають загрозою, — сказала вона, — значить, говорити вже стало дією.

Рен сів поруч.

— Ти не боїшся?

— Боюся, — відповіла вона. — Але не того, що вони зроблять зі мною. Я боюся того, що вони зроблять із собою, коли навчаться показувати на когось замість дивитися навколо.

Наступного ранку місто прокинулося з новою історією. Хтось сказав, що вночі бачили спалах магії біля старих складів. Хтось додав, що це була «та сама». Хтось іще — що вона навмисно провокує. І хоча жоден не бачив цього на власні очі, історія вже жила.

Ліара дізналася про це від жінки, яка ще вчора питала її про правила.

— Ти ж була там? — спитала вона.

— Де? — відповіла Ліара.

— Біля складів. Кажуть, ти щось робила.

— Кажуть багато чого, — сказала Ліара. — А бачила ти?

Жінка відвела погляд.

— Ні. Але всі говорять.

— Тоді це вже не подія, — сказала Ліара. — Це версія.

Того ж дня до ратуші прийшли кілька чоловіків. Вони вимагали «припинити діяльність тієї, що сіє сумніви». Вони не знали, що саме вона робить. Вони знали, що через неї «неспокійно». І цього було досить.

Рада слухала їх довго. Не тому, що вони мали рацію. А тому, що за ними стояв страх. А страх — це завжди більшість.

Увечері Келрік знову написав їй. Не як магістр. Як людина.

«Тебе роблять символом проблеми. Якщо ти підеш, напруга зменшиться».

Вона довго дивилася на ці слова.

«Якщо я піду, — відповіла вона, — проблема отримає нове обличчя».

Він не відповів.

Тієї ночі біля її дому хтось написав крейдою: «ЙДИ». Не великими літерами. Не погрозою. Як пораду. Як запрошення до зникнення.

Рен побачив це першим.

— Я зітру, — сказав він.

— Ні, — відповіла Ліара. — Хай буде видно, що тепер слова пишуть не тільки ми.

Вона стояла перед цим написом і відчувала, як страх знаходить форму. Не в законах. Не в програмах. У простій фразі, яка каже людині: ти тут зайва.

— Вони хочуть, щоб ти стала тінню, — сказав Рен. — Щоб тебе не було видно.

— Вони хочуть, щоб я стала поясненням, — відповіла вона. — Чому їм страшно.

Вона зрозуміла: тепер кожен її крок буде тлумаченням. Кожне мовчання — підтвердженням. Кожне слово — провокацією. Страх нарешті отримав обличчя, і це обличчя більше не було абстрактним.

Тієї ночі вона не спала. Вона сиділа біля вікна і думала не про те, як захиститися. Вона думала про тих, хто дивиться на неї й бачить у ній причину. І про те, як легко людині перестати бачити іншу людину, коли їй показують винного.

Вона знала: наступний крок буде не чуткою.
Він буде дією.
Бо коли з’являється винний,
пояснення стає недостатнім.
Потрібен жест.