Глава 28

Місто почало дивитися на Ліару не як на голос, а як на фігуру. Це сталося непомітно, як усе, що народжується з чуток. Спершу її просто впізнавали. Потім почали питати. Потім — обговорювати без неї. І зрештою хтось назвав її «тією з Академії, що заважає порядку». Це було ще не звинувачення. Але вже напрямок.

Вона відчувала зміну в поглядах. Раніше на неї дивилися з цікавістю або недовірою. Тепер — з обережністю. Не тому, що вона робила щось небезпечне. А тому, що її присутність створювала незручні запитання. А запитання, на які немає готової відповіді, завжди виглядають як загроза.

На ринку вона почула, як дві жінки шепочуться:

— Це ж вона, так?

— Та сама. Кажуть, вона проти правил.

— Проти правил — значить, за хаос.

Ліара не зупинилася. Вона йшла далі, але слова лягли в неї важче, ніж крик. Бо це була проста логіка. Зручна. І саме тому небезпечна.

Того ж дня в місті з’явилися люди з пов’язками на рукавах. Не солдати і не варта. Добровольці. Вони називали себе помічниками програми стабілізації. Вони не носили зброї. Вони носили списки. Їхнє завдання було просте: допомагати виявляти тих, у кого проявляється магія без реєстрації. Формально — для підтримки. Фактично — для позначення.

Рен прийшов до Ліари пізно ввечері.

— Вони ходять по кварталах, — сказав він. — Питають про дітей. Про тих, у кого були спалахи. Про тих, хто не прийшов на реєстрацію.

— І люди відповідають?

— Дехто. Бо боїться, що якщо не відповість, спитають про нього.

Ліара мовчала довго. Вона дивилася на вузьку вулицю за вікном і бачила, як тінь ліхтаря рухається по каменю.

— Страх завжди шукає обличчя, — сказала вона. — Бо без обличчя його важко покарати.

Наступного дня на площі зібрали людей. Не для суду. Для пояснення. Представник ради говорив про важливість спільної відповідальності. Про те, що кожен має допомагати виявляти небезпечні прояви. Про те, що приховування — це співучасть. Його слова були обережні, але сенс був чіткий: мовчання більше не нейтральне.

У натовпі стояла жінка з хлопчиком. Той тримався за її руку і дивився на людей так, ніби вони були більшими за нього.

— Він нічого не зробив, — прошепотіла вона сусідці. — Просто злякався, і світло спалахнуло.

— Тепер усі боятимуться, — відповіла та.

Ліара стояла трохи осторонь і відчувала, як у ній піднімається щось старе й нове водночас. Колись вона боялася, що світ розірветься. Тепер вона боялася, що світ навчиться різати сам себе, обережно і правильно.

Після зібрання до неї підійшов чоловік у темному плащі.

— Ви створюєте проблеми, — сказав він тихо. — Люди хочуть спокою.

— Люди хочуть не боятися, — відповіла вона. — Це різне.

— Ви підриваєте довіру до правил.

— Я підриваю довіру до мовчання, — сказала вона. — Бо мовчанням тепер називають згоду.

Він не відповів. Просто пішов. Але в його погляді було щось більше за роздратування. Там була оцінка.

Увечері вони зібралися в закинутому дворі, як і раніше. Людей прийшло менше. Не через байдужість. Через страх бути поміченими.

— Мене питали про сусідку, — сказала одна дівчина. — Чи в неї проявлялася магія.

— А тебе? — спитала Ліара.

— Про мене теж.

— І що ти сказала?

— Що не знаю, — відповіла вона. — Але тепер боюся, що це теж щось означає.

— Тепер будь-яка відповідь щось означає, — сказала Ліара. — Навіть її відсутність.

Рен сидів поруч, тримаючи в руках шматок каменю.

— Вони шукають когось, на кого можна показати, — сказав він. — Когось, хто пояснить, чому страх не минає.

— І вони знайдуть, — відповіла Ліара. — Бо страх не терпить абстракцій.

Наступного дня один із хлопців, що ходив із ними містом, не прийшов. Про нього сказали, що його забрали на «додаткове навчання». Його мати плакала на порозі будинку і казала, що він нічого не зробив. Їй відповідали, що це для його ж блага.

Ліара стояла біля воріт і дивилася, як зачиняються двері. Вона відчула, як у ній щось холодне торкається серця. Не гнів. Не паніка. Усвідомлення.

— Вони почали з вибору, — сказала вона Рену. — А тепер переходять до прикладів.

— І що буде далі?

— Далі вони назвуть винного, — відповіла вона. — Бо порядок потребує доказів.

Того ж вечора на стіні біля ринку з’явився напис. Не великий. Не гучний. Лише кілька слів: «НЕ БІЙСЯ». Його стерли ще до ночі. Але люди встигли побачити. І хтось сказав, що це справа «тих, хто проти порядку».

Ліара зрозуміла: слово «проти» починає приклеюватися до будь-якої спроби не погодитися. А це означає, що страх уже отримує форму. Він отримує мову. І він скоро отримає ім’я.

Вона повернулася до Академії на кілька годин, бо її викликали. Келрік дивився на неї з тривогою.

— Ти стаєш зручною причиною, — сказав він. — Для міста. Для тих, хто хоче простих відповідей.

— Я не роблю нічого, — відповіла вона. — Я просто не мовчу.

— Саме це і небезпечно, — сказав він. — Бо мовчання тепер — частина порядку.

Вона вийшла зі стін і знову пішла в місто. Бо тепер історія вже не належала Академії. Вона належала тим, кого вчили боятися і називати це стабільністю.

Вона йшла вузькими вулицями й бачила, як люди зачиняють вікна раніше, ніж зазвичай. Як вони говорять пошепки. Як вони дивляться на тих, хто відрізняється. Страх шукав обличчя. І кожне обличчя могло ним стати.

Ліара зупинилася на площі й подивилася на ратушу. Вона зрозуміла, що тепер питання не в тому, чи дозволять говорити. Питання в тому, кого назвуть тим, через кого говорити небезпечно.

І вона відчула: наступний крок буде не з боку ради і не з боку Академії.
Він буде з боку натовпу, який втомився боятися і хоче, щоб хтось за це відповів.

Бо коли страх шукає обличчя,
йому вже не потрібні правила.
Йому потрібен винний.