Глава 27

Місто приймало нові правила так само, як колись приймало новини про тріщини в небі: спершу зі страхом, потім із полегшенням, а далі — як щось неминуче. Те, що називали спільною програмою з Академією, поступово переставало бути програмою і ставало порядком. Люди ще не помічали цього переходу, але Ліара бачила його в словах. Коли хтось говорив «радять», він уже мав на увазі «треба». Коли говорив «для безпеки», мав на увазі «інакше не можна».

На ринку з’явилися нові оголошення. Не про ціни і не про свята. Про реєстрацію проявів магії. Про обов’язкові консультації для тих, у кого «виявляється нестабільність». Формулювання були лагідними, але дрібний шрифт додавав ваги кожному рядку. Вони не забороняли чаклувати. Вони пояснювали, як правильно це робити. І пояснення поступово ставали інструкціями.

Ліара стояла біля одного з таких оголошень і дивилася, як люди його читають. Хтось швидко відводив очі, ніби не хотів бачити зайвого. Хтось уважно вдивлявся, ніби шукав підтвердження власних страхів. А хтось одразу говорив: «Нарешті». Це слово звучало найважче.

— Вони роблять це як турботу, — сказав Рен, який стояв поруч. — Ніхто не сперечається з турботою.

— Турбота стає вимогою, коли її не можна відмовити, — відповіла Ліара. — І тоді вона перестає бути вибором.

У маленькій таверні неподалік ратуші вони сіли за стіл у кутку. Там було тепло і тісно, і люди говорили голосніше, ніж зазвичай, ніби стіни могли захистити їх від власних думок.

— Якщо тепер усіх перевірятимуть, — сказав чоловік із темними руками, — то, може, й справді стане спокійніше.

— А якщо перевірятимуть не магію, а нас? — відповіла жінка поруч.

— Та кому ми потрібні?

Ліара слухала і розуміла: саме з цього починається прийняття. Коли люди думають, що правила для когось іншого.

Того ж дня вона зустріла хлопця, якого бачила раніше в залі без символів. Він тепер працював у пекарні і намагався не показувати, що вміє щось більше, ніж замішувати тісто.

— Я не пішов на реєстрацію, — сказав він тихо. — Бо якщо піду, вони скажуть, що я небезпечний. А якщо не піду, скажуть, що я винен.

— Вони створюють вибір без виходу, — сказала Ліара. — Але поки що це лише слова.

— Слова теж клітка, — відповів він.

Увечері до міста приїхала група викладачів з Академії. Вони зібрали людей у великій залі ратуші й говорили про «нову культуру відповідальності». Вони показували приклади того, як контроль зменшує ризики, як дисципліна рятує життя. Їх слухали з повагою. Бо вони говорили мовою цифр і фактів. А проти фактів важко сперечатися, якщо не бачиш того, що між ними.

Ліара стояла в кінці зали і дивилася, як люди кивають. Вона бачила, що тут немає ворогів. Є лише ті, хто хоче більше не боятися. І це було найскладнішим. Бо страх — простий аргумент. Він не потребує доказів. Йому достатньо пам’яті.

Після зборів вона вийшла на площу. Там було тихо. Ліхтарі кидали світло на камінь, і камінь виглядав чистим, майже новим. У цій чистоті було щось неприродне, як у кімнаті, з якої винесли всі речі.

— Вони хочуть, щоб приклад став вимогою, — сказала вона Рену. — Щоб кожне місто виглядало, як Академія.

— А якщо так і буде?

— Тоді світ стане дуже правильним, — відповіла вона. — І дуже крихким.

Наступного дня кілька людей привели до ратуші підлітка, в якого спалахнула магія без формул. Він не завдав шкоди, але налякав сусідів. Його не карали. Йому запропонували «добровільне навчання» за новою програмою. Добровільне, бо альтернативи не назвали.

Мати хлопця стояла осторонь і тримала його за плече.

— Це ж для його ж добра, — сказала вона, дивлячись на Ліару, не знаючи, хто вона.

— А якщо він не хоче? — спитала Ліара.

— Хто ж знає, чого він хоче, — відповіла жінка. — Він дитина.

Ліара відчула, як у ній щось стискається. Не простір. Слова. Бо саме так завжди починається шлях, де за людину вирішують.

Увечері вона зібрала тих, хто ходив із нею містом. Не як групу і не як рух. Як людей, які ще не навчилися мовчати.

Вони сиділи в закинутому дворі між будинками, де ніхто не ставив табличок і не читав розпоряджень.

— Ми не можемо боротися з порядком, — сказала Ліара. — Бо порядок завжди має вигляд необхідності. Але ми можемо показати, що в ньому не вистачає місця для людини.

— Як? — спитали її.

— Не гаслами, — відповіла вона. — Присутністю. Там, де рішення приймають без тих, кого вони стосуються.

— Вони скажуть, що ми заважаємо.

— А ми скажемо, що ми живемо тут.

Наступного тижня вона пішла до ратуші не як слухачка. Вона прийшла, коли там знову обговорювали нові правила для міських магів. Вона не підвищувала голосу. Вона просто сказала:

— А де ті, про кого ви говорите?

У залі стало тихіше.

— Вони не тут, — сказав хтось із радників. — Ми вирішуємо за них.

— Тоді ви вирішуєте замість них, — відповіла Ліара. — І це не одне й те саме.

Хтось засміявся нервово. Хтось зітхнув. Але кілька людей подивилися на неї так, ніби вона сказала те, що давно було в них у голові.

Після цього її почали помічати. Не як ворога. Як заваду. І це було небезпечніше. Бо заваду прибирають не одразу. Спершу її називають незручною.

Келрік написав їй того ж вечора.

Він не наказував повернутися. Він писав про обережність. Про те, що місто не місце для експериментів. Про те, що вона виходить за межі ролі.

Вона відповіла коротко:

«Роль з’являється там, де не хочуть чути людину».

Вона знала: наступний крок буде не з боку міста і не з боку Академії.
Він буде з боку страху, який шукає форму.
І ця форма вже не буде словом.