Глава 17

Після показу у дворі Академія вже не могла повернутися до стану, який називали нейтральним. Навіть ті, хто вчора мовчав, тепер мовчали інакше. У тиші з’явилася позиція. Люди перестали дивитися просто вперед — вони дивилися одне на одного, ніби шукали підтвердження власних думок у чужих обличчях. Світ не тріскався. Він густішав.

Першою ознакою того, що напруга перестає бути лише ідеєю, стали зміни в розкладі. Кілька груп отримали нові заняття, офіційно названі курсами «поглибленого контролю». Формально вони були добровільними, але ті, хто на них не ходив, швидко почали відчувати на собі чужі погляди. Їх не виганяли з зал, не карали, але ставилися до них як до тих, хто обрав неправильний бік ще до того, як сторони були названі вголос.

Ліара помітила це на третьому дні. Вона сиділа на лекції й дивилася, як кілька студентів вийшли раніше за інших, щоб устигнути на новий курс. Вони не ховалися. Навпаки, йшли з відчуттям значущості, ніби вже належали до чогось більшого, ніж просто клас.

— Вони створюють ядро, — тихо сказала Атрія, сівши поруч. — Не організацію. Впевненість.

— Впевненість у чому? — спитала Ліара.

— У тому, що порядок має вигляд, — відповіла вона. — І що цей вигляд можна нав’язати.

Паралельно з цим інша частина студентів почала збиратися ввечері в старій залі без символів. Там не було занять. Там були розмови й спроби практики без формул. Вони не оголошували про себе, але їхня присутність відчувалася як тепле світло в коридорах, де раніше панувала холодна геометрія правил.

Рен ходив туди дедалі частіше. Він не говорив про це прямо, але Ліара бачила це в його рухах: він став повільнішим, уважнішим до простору, ніби вчився не лише контролювати магію, а й слухати її.

— Ти стаєш іншою, — сказав він їй одного разу, коли вони сиділи на сходах. — І вони теж.

— Це неминуче, — відповіла вона. — Світ змінився, а люди ще тримаються за старі карти.

— А ти? Ти маєш карту?

Вона задумалася.

— Я маю напрямок, — сказала вона. — Але не шлях.

Тим часом Воррен почав говорити відкритіше. На радах він уже не обмежувався зауваженнями про безпеку. Він говорив про загрозу. Не від магії — від невизначеності. Його слова були схожі на формули: чіткі, логічні, замкнені.

— Ми не можемо дозволити, щоб кожен трактував силу по-своєму, — сказав він одного разу. — Це шлях до нового хаосу.

— А хто вирішить, як правильно? — спитала Атрія.

— Ті, хто пам’ятає, що буває, коли правил немає, — відповів він.

— Ті, хто пам’ятає, — не завжди ті, хто розуміє, — сказала вона.

Ліара слухала і відчувала знайоме стискання в грудях. Колись так стискалася магія перед розривом. Тепер так стискалися рішення.

Перший інцидент стався вночі. Не в дворі й не на уроці. У коридорі між крилами. Двоє студентів із різних груп зіткнулися не випадково. Вони сперечалися тихо, але різко. Хтось сказав, що нові методи — це безвідповідальність. Інший відповів, що старі — це страх, замаскований під дисципліну. Слова стали жорсткішими, і магія, навіть приглушена, відгукнулася.

Не було вибуху. Була хвиля. Вона не розірвала стіни, але відкинула їх обох. Коли викладачі прибігли, вони сиділи на підлозі, тримаючись за голови. Обидва були живі. Але в їхніх очах було щось нове — відчуття, що їх не просто образили, а атакували.

Наступного ранку про це знали всі. Хтось назвав це доказом небезпеки свободи. Хтось — доказом того, що старі методи провокують агресію. І кожен бачив у події те, що вже хотів бачити.

Ліара пішла до Келріка сама. Він сидів за столом, схилившись над старими мапами Академії.

— Це вже не розмови, — сказала вона. — Це перші удари.

— Я знаю, — відповів він. — Але заборона зараз означатиме вибір сторони.

— А невтручання означає дозволити їм вирішувати за тебе.

Він подивився на неї втомлено.

— Я керував Академією, коли світ тріскався, — сказав він. — Тоді ворог був зовні. Тепер він… у сенсі.

— Тоді вам потрібен не наказ, — сказала Ліара. — А межа.

— Ти знову хочеш бути межею?

— Ні, — відповіла вона. — Я хочу, щоб межа була між ідеями, а не між людьми.

Він мовчав довго.

— Ти пропонуєш створити простір, де вони не зможуть зіштовхнутися, — сказав він нарешті.

— Я пропоную створити простір, де вони будуть змушені говорити, а не доводити.

Тієї ночі Ліара знову вийшла у внутрішній сад. Дерева світилися тихо. Вона торкнулася листка і відчула, як він тремтить не від магії, а від вітру. І в цьому було щось заспокійливе.

Вона зрозуміла, що світ більше не рветься. Але люди почали робити це за нього. І якщо вона колись була відповіддю на тріщини в просторі, тепер їй доводилося шукати відповідь на тріщини в сенсі.

Вона не знала, чи вдасться їй зупинити це. Але знала одне: якщо страх набуде форми, він стане законом. І тоді ніяка магія вже не буде потрібна, щоб руйнувати.