Глава 15

Після зіткнення у дворі Академія не стала спокійнішою. Вона стала стриманішою. Люди почали говорити тихіше, але частіше. Погляди більше не ковзали повз — вони затримувалися, оцінювали, шукали відповідь у чужому обличчі. У коридорах більше не виникало відкритих суперечок, зате виникало щось гірше: групи. Вони не називали себе фракціями, не мали знаків і не збиралися в одному місці, але Ліара відчувала їх так само чітко, як колись відчувала тріщини в просторі. Напруження не було локальним. Воно було повсюдним.

Вона помітила це на уроці теорії, коли магістр читав про старі структури захисту. Половина зали слухала уважно, ніби кожне слово було доказом правильності минулого. Інша половина сиділа мовчки, але з тією мовчанкою, у якій не було згоди. Коли викладач закінчив, ніхто не поставив запитання. І це було новим. Бо раніше питали з цікавості. Тепер мовчали з позиції.

Після занять Ліара вийшла у внутрішній сад. Там ще росли ті дивні дерева, що з’явилися після зникнення нестабільної зони. Їхні листки ледь світилися, але не як магія — радше як пам’ять про неї. Вона сіла на камінь і закрила очі. Їй хотілося знову відчути світ не через людей, а через щось простіше. Через землю. Через повітря. Але навіть там напруження не зникало. Воно просто змінювало форму.

— Ти ховаєшся, — сказав знайомий голос.

Рен сів поруч, не дивлячись на неї.

— Я думаю, — відповіла вона.

— Це виглядає однаково.

Вона ледь усміхнулася.

— Вони збираються окремо, — сказав він. — Не офіційно. Просто… разом. Ті, хто хоче повернути жорсткі правила. І ті, хто хоче прибрати більшість обмежень.

— І ті, хто не знає, до кого приєднатися, — додала вона.

— Їх найважче, — погодився він. — Бо саме їх будуть тягнути в обидва боки.

Ліара подивилася на дерева.

— Світ знову шукає форму, — сказала вона. — Але тепер він хоче, щоб її дали люди.

— А ти? — спитав Рен.

Вона не відповіла одразу.

— Я хочу, щоб форму не плутали з кліткою.

Того ж вечора в Академії зник один із викладачів молодших курсів. Не фізично. Він просто не прийшов на заняття і не з’явився в кімнаті. Його знайшли пізніше в старому крилі, де давно не проводили уроків. Він сидів на лаві й дивився в порожній клас.

— Я не можу більше так вчити, — сказав він, коли його запитали. — Я не знаю, що тепер правильно.

Це не було божевіллям. Це було втомою. Але чутки зробили з цього щось інше. Одні говорили, що нова магія ламає розум. Інші — що старі правила ламають людей. І кожна сторона бачила в цьому підтвердження своєї правоти.

Ліару викликали до Келріка пізно, коли світло в коридорах уже тьмяніло.

— Ти бачиш, що відбувається, — сказав він без вступу. — Ми втрачаємо спільну мову.

— Ви втрачаєте контроль, — відповіла вона. — А це не те саме.

Він подивився на неї уважно.

— Я боюся не змін, — сказав він. — Я боюся швидкості.

— Страх завжди боїться швидкості, — сказала вона. — Бо не встигає пояснити себе.

— А ти? — спитав він. — Ти не боїшся?

— Боюся, — відповіла вона. — Але я боюся застою більше.

Він замовк.

— Якщо вони почнуть діяти, — сказав він після паузи, — це буде не суперечка. Це буде приклад.

— Саме тому я тут, — сказала Ліара. — Щоб прикладом не стало насильство.

Вночі вона довго не могла заснути. Їй снилися не тріщини і не магія. Їй снилися коридори, які розходяться в різні боки. В кожному стояли люди, що кликали її до себе. Вона йшла повільно, знаючи, що якщо зробить крок у будь-який бік, коридор за її спиною зникне.

На ранок у дворі з’явилися символи. Не заборонені й не старі. Нові. Їх не можна було прочитати як формули. Вони виглядали як спроба сказати щось без слів. Хтось малював їх крейдою, хтось — випалював на камені. Це не було актом агресії. Це було заявою присутності.

— Вони починають позначати простір, — сказав Рен, дивлячись на один із символів. — Як територію.

— Як сенс, — відповіла Ліара. — Територія — це лише привід.

Вона підійшла до знака і стерла його долонею. Камінь під ним був холодний, але цілий.

— Ти думаєш, це зупинить? — спитав Рен.

— Ні, — сказала вона. — Але це нагадає, що камінь тут не для прапорів.

Вдень в Академії провели ще одні збори. Без наказів. Без рішень. Просто щоб говорити. І знову говорили ті самі речі різними словами. Але тепер у голосах з’явилося нове — нетерпіння. Воно не кричало, але стискало простір між людьми.

Ліара сиділа серед них і думала про те, що тріщини в небі були чеснішими. Вони не мали ідеології. Вони просто були наслідком. А тут наслідки тільки народжувалися.

Коли вона вийшла з зали, небо було чистим. Жодної ознаки розлому. Світ виглядав стабільним. І саме тому був небезпечним. Бо тепер причина катастрофи могла бути не в силі, а в рішенні.

Вона зупинилася на сходах і зрозуміла, що її роль знову змінюється. Вона більше не була швом і не була ножицями. Тепер вона ставала… паузою. Між бажанням і дією. Між переконанням і ударом.

І вона не знала, скільки ще зможе нею бути.