Глава 14

Конфлікт дозрівав не в темряві, а на світлі. Його не приховували, не замикали за зачиненими дверима, не шепотілися про нього тільки в коридорах. Він виходив у відкритий простір, повільно і вперто, як тріщина, яку більше не стримує страх, а лише різні тлумачення реальності. Те, що ще вчора було суперечкою на уроці, сьогодні стало зіткненням у дворі.

Почалося з малого. Один з учнів старшого курсу відмовився виконувати вправу без символів, назвавши це зневагою до традицій. Інший відповів, що традиції — це не священна істина, а лише пам’ять про катастрофу. Вони сперечалися спершу спокійно, але магія, навіть оновлена, все ще відгукувалася на напругу. Повітря між ними стало щільним, наче натягнута тканина. Не було вибуху. Було зіткнення поглядів, яке вдарило сильніше за будь-яке закляття.

Їх розвели викладачі, але слова вже вийшли за межі ситуації. Увечері на сходах Академії зібралися ті, хто хотів говорити вголос. Хтось вимагав чітких правил, хтось — свободи навчання. Дехто говорив про безпеку, дехто — про гідність. І в кожному аргументі було щось правильне, але разом вони не складалися в одне ціле.

Ліара спостерігала за цим здалеку. Вона більше не відчувала магію так, як раніше, але відчувала людей. Вона бачила, як страх маскується під логіку, а надія — під ідеологію. І те, й інше могло стати зброєю, якщо знайти достатньо тих, хто повірить у єдину правильність свого погляду.

Коли перше фізичне зіткнення сталося, вона була в бібліотеці. Хтось прибіг, задихаючись, і сказав лише одне слово: двір. Вона вийшла туди разом з Атрією і побачила коло людей. Не магічне. Людське. У центрі стояли двоє хлопців — ті самі, що сперечалися кілька днів тому. Один тримав у руках символ, випалений на металевій пластині. Інший — нічого. Вони не нападали один на одного. Вони доводили.

— Ти хочеш знищити все, що нас захищало, — сказав перший.

— Ти хочеш повернути клітку, бо боїшся, — відповів другий.

Їхні голоси були твердими. Навколо стояли ті, хто вже обрав сторону, хоча ще не назвав її вголос. Магія між ними не вибухала, але тремтіла, як вода перед бурею.

— Досить, — сказала Атрія, але її голос потонув у гулі.

Тоді Ліара вийшла вперед.

Вона не піднімала рук. Не кликала силу. Вона просто стала між ними.

— Ви сперечаєтеся не про магію, — сказала вона. — Ви сперечаєтеся про те, хто має право вирішувати за інших.

Вони подивилися на неї одночасно.

— Я бачила, що буває, коли світ рвуть, — продовжила вона. — І бачила, що буває, коли його зашивають надто щільно. І те, і те вбиває. Але не одразу. Спершу воно робить вас впевненими, що ви праві.

Хтось позаду прошепотів її ім’я. Хтось навпаки відвернувся.

— Якщо ви хочете нових правил, — сказала вона, — ви маєте створювати їх не зі страху. Якщо ви хочете свободи, — ви маєте пам’ятати, що свобода без меж теж руйнує. Ви не вороги. Ви люди, які бояться різного.

Тиша не була повною. Але вона стала іншою. Не напруженою. Важкою.

Після цього двір повільно спорожнів. Ніхто не визнав поразки. Ніхто не визнав перемоги. Але перший удар, який міг бути, не відбувся.

Увечері Воррен викликав Ліару до себе. Його кабінет був наповнений схемами й старими книгами. Він дивився на неї не як на ученицю, а як на змінну величину.

— Ти втрутилася, — сказав він.

— Так, — відповіла вона. — Бо ви не втрутилися.

— Це не твоя роль.

— А чия? — спитала вона. — Тих, хто боїться змін? Чи тих, хто не пам’ятає, що таке катастрофа?

Він мовчав кілька секунд.

— Ти не розумієш, що робиш, — сказав він. — Ти стаєш символом.

— Я не хочу, — відповіла вона. — Але я не дам зробити з цього війну.

— Це не залежить від тебе.

— Залежить від того, хто перший почне бити, — сказала вона. — І я не дам вам зробити це руками студентів.

Він відвернувся.

— Світ не зупиниться через твої слова.

— Але він може не почати через них, — відповіла вона.

Тієї ночі Ліара не спала. Вона сиділа на підлозі у своїй кімнаті й думала про те, що тріщини в небі було легше відчути, ніж тріщини між людьми. Простір ламається за законами. Люди — за переконаннями.

Вона зрозуміла, що тепер її роль — не втримувати світ. А втримувати момент. Між кроком і ударом. Між рішенням і наслідком.

Вона вийшла у двір ще раз, коли вже всі розійшлися. Камінь під ногами був холодний. Небо — чисте. Ніяких розломів, ніяких спалахів. І водночас — небезпека була ближчою, ніж будь-коли.

Бо тепер світ не ламався сам.
Тепер його могли зламати люди.

І це був той виклик, до якого її не вчили.