Глава 13

Конфлікти рідко починаються з удару. Вони починаються з тлумачення. З того моменту, коли одні й ті самі події перестають бути спільною історією й стають двома різними поясненнями одного й того ж світу. Після змін, які принесла Ліара, Академія ще якийсь час трималася на мовчазній згоді: ніхто не знав, що робити, і тому всі робили вигляд, що ще не час вирішувати. Але цей стан не міг тривати довго. Магія перестала бути ворогом, і людям знадобився новий спосіб визначити, хто вони самі.

Перші суперечки спалахнули не на зборах, а на уроках. Молодші учні почали ставити питання, яких раніше не дозволяли собі. Чому вони вчаться обмежувати силу, якщо тепер вона не виривається з-під контролю так, як раніше? Навіщо символи, якщо магія більше не потребує клітки? Викладачі відповідали по-різному. Одні говорили, що звички важливіші за реальність. Інші — що реальність змінилася, а отже, повинні змінитися й методи.

Воррен помічав ці розмови ще до того, як вони ставали голосними. Для нього тиша була не спокоєм, а паузою перед падінням. Він збирав навколо себе тих, хто пам’ятав, що таке тріщини, і не хотів забувати цей страх. Для них світ без напруги виглядав ненадійним, як дах без опор. Вони говорили про необхідність системи, про нові правила, про те, що магія, яка не має меж, рано чи пізно знову знайде спосіб вирватися.

Паралельно з цим виник інший рух. Його не називали школою, але він мав свій напрямок. Ті, хто підтримував Атрію, говорили, що магія тепер не потребує залізної дисципліни, а потребує відповідальності. Вони не хотіли ламати структуру Академії, але хотіли наповнити її іншим сенсом. Їхня ідея була проста і водночас небезпечна: якщо магія більше не розриває світ, то, можливо, проблема завжди була не в ній, а в тому, як люди намагалися її використати.

Ліара стояла між цими двома полюсами, але не належала жодному з них. Її перестали називати рятівницею, але й не могли зробити просто ученицею. Вона бачила обидві сторони і відчувала в собі дивну порожнечу: те, що колись тиснуло зсередини, зникло, але разом із ним зникла і чіткість меж. Вона більше не відчувала тріщин, зате відчувала напруження в людях. І це було складніше, ніж магія.

Перший відкритий конфлікт стався в залі практики. Двоє учнів намагалися виконати завдання різними способами. Один тримався старої структури, створюючи форму через символи. Інший намагався працювати без них, концентруючись на відчутті простору. Закляття зіткнулися не як сили, а як ідеї. Повітря здригнулося, але не розірвалося. Лише розкинуло їх у різні боки.

— Бачиш? — сказав той, хто тримався символів. — Без правил це небезпечно.

— Бачиш? — відповів інший. — Без страху це не ламає світ.

Суперечка швидко переросла в крик. Викладачі розвели їх, але слова вже пішли коридорами швидше за накази. До вечора в Академії вже говорили про те, що старі методи вбивають нове мислення, а нові методи ведуть до хаосу.

Ліара дізналася про це від Рена. Він прийшов до неї пізно ввечері, коли світло в коридорах уже тьмяніло.

— Вони діляться, — сказав він. — Не на групи. На сенси.

— Я знаю, — відповіла вона. — Я відчуваю це так само, як колись відчувала тріщини.

— І що ти зробиш?

Вона довго мовчала.

— Я не знаю, чи маю право втручатися, — сказала вона. — Я вже один раз змінила напрямок світу. Тепер він має пройти далі сам.

— Але ти для них — доказ, — сказав Рен. — Одні бачать у тобі, що магія може бути іншою. Інші — що її треба знову замкнути, бо інакше такі, як ти, з’являться знову.

Вона опустила очі.

— Я не хочу бути причиною нової клітки.

— Ти нею вже є, — сказав він тихо. — Питання лише — для кого.

Наступного дня в Академії зібралися не на уроці й не на раді. Люди самі прийшли в центральну залу. Не було трибуни, не було символів. Була лише підлога й простір між ними. Воррен говорив першим. Він говорив про безпеку, про історію, про те, що світ уже бачив, чим закінчується відсутність меж. Його слова були чіткими, як формули, і в них було багато страху, але й багато логіки.

Після нього говорила Атрія. Вона не заперечувала небезпеку, але говорила про інше. Про те, що магія більше не кричить, бо перестала бути пораненою. Про те, що правила потрібні не для того, щоб тримати силу, а для того, щоб не знищувати тих, хто з нею працює. Її слова не були формулами. Вони були запитаннями.

Ліара сиділа осторонь і слухала. Вона бачила, як люди шукають не рішення, а виправдання. Одні хотіли повернути контроль, бо він давав їм відчуття влади. Інші хотіли змін, бо вони давали надію. І ті, і ті боялися одного й того ж: що світ без старих тріщин покаже їх самих без прикрас.

Коли хтось назвав її ім’я, вона підвела голову.

— Ти зробила це, — сказав голос із натовпу. — Скажи, як правильно тепер.

Вона повільно підвелася.

— Я не знаю, як правильно, — сказала вона. — Я знаю, як було нестерпно. І я знаю, що тепер це минуло. Але я не дала вам відповіді. Я дала вам простір для неї.

У залі стало тихіше.

— Якщо ви знову побудуєте клітку, — продовжила вона, — магія знайде спосіб її зламати. Якщо ви знищите всі межі, ви зламаєте себе швидше, ніж світ. Ви не вибираєте між безпекою і свободою. Ви вибираєте між страхом і відповідальністю.

Її голос не був гучним. Але він був важким.

Після зборів ніхто не оголосив перемоги. Але напруга не зникла. Вона стала іншою — більш усвідомленою. Люди почали об’єднуватися не за рівнем сили, а за поглядами. І це було небезпечніше за будь-які тріщини, бо погляди не зшиваються закляттями.

Тієї ночі Ліара знову вийшла на скелю. Море було темне, але не загрозливе. Вона дивилася на нього й думала не про магію, а про людей. Про те, що світ можна врятувати від розриву, але не можна врятувати від вибору.

Вона відчула, що її шлях не закінчився там, де вона зупинила тріщини. Він лише почався там, де світ перестав ламатися сам і почав ламати себе.

І це був новий тип небезпеки. Не в просторі.
А в сенсі.