Глава 12

Світ не зламався після того, як Ліара зробила свій вибір. Але й не став цілісним одразу. Він поводився так, ніби після довгої хвороби навчився ходити без милиць, але ще не довіряв власним ногам. Магія більше не рвала простір, не кричала у повітрі й не проривалася крізь людей так, як раніше. Вона стала глибшою, важчою, повільнішою. Закляття вимагали думки, а не лише страху. Сила більше не відповідала на паніку — і саме це лякало багатьох більше за тріщини.

В Академії зміни не були помітні одразу. Спершу просто зникла постійна напруга. Учні перестали прокидатися від криків у коридорах. Магістри більше не стояли ночами біля символів, які могли спалахнути в будь-яку мить. Але разом із тишею прийшло інше — невизначеність. Бо тепер не було одного центру, однієї причини, однієї загрози. Світ більше не стискався навколо Ліари, але й не відпускав її повністю.

Вона почала виходити за межі Академії частіше. Не як рятівниця, не як вузол, не як точка рівноваги. Як людина, яка хоче зрозуміти, що сталося з тим, що вона торкнулася. У містах її впізнавали не всі, але ті, хто знав, дивилися уважно й обережно, ніби на істоту, яка може бути благословенням або нагадуванням про щось страшне.

В одному з південних міст вона побачила місце, де раніше була нестабільна зона. Там, де колись тремтіло повітря і люди обходили площу колами, тепер росли дерева. Не звичайні — з листям, що ледь світилося у сутінках. Вони не випромінювали магії, але здавалися насиченими нею, як земля після дощу.

— Це… нормально? — спитала вона у старого садівника, що поливав молоді паростки.

— Це те, що залишилось після болю, — відповів він. — Земля пам’ятає, але більше не кричить.

Ліара довго дивилася на ці дерева. Вони не були знаком перемоги. Вони були знаком того, що світ не повернеться назад. На місці розривів не з’являлися порожні діри — з’являлося щось інше. Не завжди красиве. Не завжди корисне. Але живе.

У Академії тим часом почався рух, який не мав назви. Частина учнів і викладачів вирішила, що старі методи більше не працюють. Вони хотіли вчитися не контролювати магію, а співіснувати з нею. Інші ж вважали це небезпечним. Для них стабільність означала правила, обмеження і структуру, а не довіру.

Воррен зібрав навколо себе тих, хто не хотів втрачати чіткі межі. Вони говорили про те, що світ став м’якшим, а отже — слабшим. Що без вузла завжди знайдеться новий розрив, і тоді вже не буде Ліари, щоб зупинити його.

Атрія стояла між цими двома сторонами. Вона бачила, як обидві мають рацію і водночас помиляються. Бо магія перестала бути лише силою. Вона стала простором для рішень. А рішення — це завжди конфлікт.

Ліара повернулася в Академію наприкінці тижня. Вона відчула напруження ще до того, як зайшла у двір. Повітря було густішим, ніж у місті, ніби тут зібралося забагато різних бажань в одному місці.

Рен зустрів її біля сходів.

— Тут говорять, що ти створила нові зони, — сказав він без вступу.

— Я нічого не створювала, — відповіла вона. — Я лише перестала тримати старі.

— Люди не бачать різниці.

— Я знаю.

Він пішов поруч із нею.

— Дехто хоче, щоб ти очолила нову програму навчання. А дехто — щоб ти більше ніколи не торкалася магії.

— А ти чого хочеш? — спитала вона.

Він задумався.

— Я хочу, щоб ти перестала бути символом.

Вона ледь усміхнулася.

— Це найважче.

Того ж вечора в Академії відбулися збори. Не офіційні, без ритуалів і символів. Люди просто зібралися в залі, де колись проводили випробування, і почали говорити. Про страх, про втому, про надію. Про те, що тепер світ не розривається, але може знову навчитися цьому, якщо люди знайдуть новий спосіб його ламати.

— Ми втратили ворога, — сказав хтось. — Тепер ми не знаємо, проти чого боротися.

— Може, не потрібно боротися, — відповів інший. — Може, потрібно навчитися не воювати з власною силою.

Слова лунали важко. У них не було простих відповідей.

Ліара сиділа осторонь і слухала. Вона більше не відчувала в собі тріщин, але відчувала напруження між людьми. І це було страшніше. Бо світ більше не ламався сам. Тепер він міг ламатися знову через вибір.

Після зборів її зупинив Келрік.

— Ти бачиш, що починається, — сказав він. — Світ без катастрофи не знає, як жити.

— Світ без катастрофи вчиться, — відповіла вона. — Але не всі хочуть бути учнями.

— І ти? — спитав він.

Вона подивилася на нього прямо.

— Я більше не хочу бути відповіддю. Я хочу бути питанням.

Він нічого не сказав.

Тієї ночі Ліара знову вийшла на скелю. Море було темне, але спокійне. Вона відчувала, як світ дихає рівно, без надриву. І водночас — як у ньому з’являються нові напруження, інші, ніж раніше. Не в просторі. У думках.

Вона зрозуміла, що її вибір не зупинив історію. Він лише змінив її напрямок. Тепер замість тріщин у небі з’являлися тріщини між людьми. І їх уже не можна було зашити силою.

— Я не знаю, що робити далі, — прошепотіла вона в темряву.

Світ не відповів. І це було правильно.

Бо тепер відповідь не була в магії.
Вона була в тому, як жити після неї.