Глава 10

Ліара більше не чекала. Чекання було розкішшю, яку вона вже не могла собі дозволити. Вона прокинулася з відчуттям, що світ навколо став надто тонким, ніби його можна було проткнути подихом. Повітря в кімнаті здавалося щільнішим, ніж зазвичай, а тиша — гучнішою. Вона сиділа на ліжку й довго дивилася на свої руки, ніби намагалася запам’ятати їх такими, якими вони були до того, як стануть чимось іншим.

Академія жила напругою. Коридорами ходили швидше, ніж учора, говорили тихіше, ніж учора, і дивилися на неї інакше, ніж будь-коли. Вона відчувала ці погляди навіть спиною. У кожному з них було питання, яке ніхто не наважувався поставити вголос: скільки її ще вистачить.

Вона пішла до зали Ради сама, не чекаючи виклику. Двері перед нею відчинилися без дотику, ніби сама будівля знала, що сперечатися марно. Всередині вже були магістри й посланці міст. Воррен стояв біля столу з розкладеними картами, де світилися точки нестабільності. Їх стало більше.

— Ти не мала приходити без дозволу, — сказав він, навіть не піднімаючи очей.

— Ви не мали права робити з мене центр, — відповіла Ліара. — Ми квити.

Келрік підвів голову повільно. Його погляд був втомлений.

— Ти знаєш, що відбувається у світі, — сказав він. — І знаєш, що часу мало.

— Я знаю, що ви хочете зробити зі мною, — відповіла вона. — І знаю, чим це закінчиться. Ви отримаєте стабільність, а світ — ще одну клітку. Більшу. Надійнішу. І таку ж тимчасову.

Воррен різко повернувся до неї.

— А твій варіант? Дати тріщинам з’їсти все?

— Мій варіант — забрати в них сенс, — сказала Ліара. — Не тримати рани, а зробити так, щоб світ не міг більше різати сам себе.

У залі стало тихо. Навіть символи на підлозі згасли трохи, ніби слухали.

— Ти говориш про неможливе, — сказав один із посланців. — Магія — це структура. Вона може ламатися.

— Вона ламається, бо її розірвали, — відповіла Ліара. — Бо її перетворили на інструмент. Я не хочу більше бути інструментом. Я хочу зробити її цілою. Навіть якщо ціна — я сама.

Атрія зробила крок уперед.

— Це означає повернути магії пам’ять, — сказала вона. — Ти знаєш, що це зробить із людьми?

— Я знаю, що буде, якщо ми нічого не зробимо, — відповіла Ліара. — Вони все одно втратять контроль. Просто повільніше.

Келрік дивився на неї довго, ніби намагаючись побачити в ній не ученицю і не загрозу, а рішення.

— Ти не можеш зробити це сама, — сказав він нарешті.

— Я і не буду, — відповіла вона. — Але я не дам зробити з себе місце. Я зроблю з себе межу.

Їй не відповіли. Вона вийшла, не дочекавшись дозволу. У дворі її вже чекав Рен. Він стояв біля сходів і виглядав так, ніби не спав кілька ночей.

— Вони готують ритуал, — сказав він. — Для тебе. Для того, щоб прив’язати тріщини до Академії.

— Я знаю, — відповіла Ліара. — Саме тому я не дам їм часу.

Вони йшли разом, не кажучи більше нічого. У забороненому крилі повітря було холоднішим, ніж будь-де. Білий камінь старого кола світився тьмяно, наче пам’ятав дотик іншої реальності.

— Ти не повернешся, правда? — спитав Рен, коли вона стала в центрі.

Вона не одразу відповіла.

— Я не знаю, ким я повернуся, — сказала вона. — Якщо взагалі повернуся.

Він стиснув губи.

— Я не хочу, щоб ти зникла.

— Я не хочу, щоб світ зник, — відповіла вона. — І ми не можемо врятувати обидва варіанти.

Вона опустилася на коліна і поклала долоні на камінь. Цього разу не було образів, не було голосів. Лише напруга, що піднімалася з глибини, як приплив. Вона відчула, як усі місця, де світ був тонким, тягнуться до неї не як до шва, а як до ножа.

Вона не різала простір. Вона різала залежність. Зв’язок між тріщиною і страхом, між силою і контролем. Світ здригнувся не від болю, а від зміни форми. Повітря стало важчим, потім легшим, потім знову звичайним.

За межами Академії одна з нестабільних зон згасла. Не зшилася. Не сховалася. Вона просто перестала бути раною.

Ліара відчула, як щось у ній обривається. Не різко. М’яко. Як нитка, яку більше не тримають.

Вона впала на камінь, не відчуваючи ні холоду, ні тепла.

Рен кинувся до неї.

— Ліаро…

Вона дивилася на нього й бачила не тільки його. Вона бачила світ за ним — цілісний, важкий, не ідеальний, але більше не тріснутий так, як раніше.

— Це… працює, — прошепотіла вона.

— Ти тримаєшся? — спитав він.

Вона хотіла сказати «так». Але слово застрягло.

— Я більше не тримаю, — сказала вона замість цього. — Я відпускаю.

За стінами Академії люди не одразу зрозуміли, що щось змінилося. Не було світла, не було темряви, не було знаків у небі. Лише відчуття, що магія знову має вагу, але вже не має тріщин у самій собі.

Коли магістри вбігли до зали, Ліара вже не могла підвестися.

Келрік опустився поруч.

— Ти знищуєш себе, — сказав він.

— Ні, — прошепотіла вона. — Я знищую потребу в мені.

Він мовчав.

— Ви хотіли, щоб я стала місцем, — сказала вона. — Я стала… процесом. І він закінчується.

Її погляд ковзнув по обличчях, по стінах, по світлу. Вона відчувала, як її пам’ять стає тоншою. Не як зникнення. Як перехід.

— Світ тепер не потребує вузла, — прошепотіла вона. — Нехай він навчиться бути цілим сам.

Рен тримав її руку, але вона вже не відчувала тепла так, як раніше. Вона ще бачила його. Але бачила і те, що було за ним.

— Ти зробила вибір, — сказав Келрік.

— Я зробила кінець, — відповіла вона.

І вперше за весь час у її голосі не було страху.