Глава 9

Те, що лишається після людини

Ліара зрозуміла, що більше не прокидається як людина, коли одного ранку не змогла згадати, про що мріють люди. Вона пам’ятала, що колись мріяла — про спокій, про дім, про те, щоб більше ніхто не горів від її магії. Але саме відчуття бажання стерлося. Залишилося лише знання, що воно колись існувало, як спогад про біль після того, як рана загоїлася неправильно.

У коридорах Академії вона тепер ходила, як крізь воду. Все було занадто чітким: камінь під ногами, тріщини в стінах, відлуння кроків. Вона відчувала не лише простір, а й напруження в ньому, ніби сама будівля була шкірою, яку хтось повільно натягував.

Її викликали зранку. Не до магістрів — до Ради. Тимчасову раду створили з тих, хто приїхав зі столиці та великих міст. Вони сиділи за довгим столом, і кожен дивився на неї по-різному: зі страхом, із надією, з холодною цікавістю.

— Ти знаєш, чому ми тут, — сказав чоловік у світлому плащі. Його голос був спокійний, але в ньому не було нічого людського.

— Ви хочете, щоб я тримала ще, — відповіла Ліара.

— Ми хочемо, щоб світ не розпався, — сказав він. — А ти — єдине, що зараз може цього не допустити.

Вона мовчала.

— Зони з’являються швидше, — продовжив він. — Ми втрачаємо цілі області. Не одразу, не з вибухом. Вони просто… стають іншими. Люди там перестають відчувати магію або, навпаки, не можуть без неї дихати.

— Ви хочете зробити з мене… вузол, — сказала Ліара.

Хтось здригнувся від цього слова.

— Якщо тобі так легше це назвати, — відповів чоловік.

— А що буде зі мною?

— Ти… будеш жити, — сказав він після паузи.

Ліара ледь помітно всміхнулася.

— Ви не сказали «як».

Він не відповів.

Після зборів її не відпустили одразу. Її провели до зали, яку колись використовували для великих випробувань. Там уже були магістри, символи на підлозі й кам’яна платформа в центрі. Вона зрозуміла все ще до того, як хтось заговорив.

— Ми можемо створити стабільну точку, — сказав Воррен. — Постійний шов. Якщо ти станеш частиною структури, тріщини будуть тягнутися до тебе, а не розповзатися.

— Тобто… — Ліара повільно підійшла до платформи, — ви хочете зробити з мене місце, а не людину.

— Ми хочемо врятувати світ, — відповів він.

— Світ завжди хоче, щоб хтось перестав бути собою заради нього, — сказала вона.

Атрія дивилася на неї і не втручалася. Лише коли всі замовкли, вона підійшла ближче.

— Це не вирок, — сказала вона тихо. — Це… вибір.

— Ні, — відповіла Ліара. — Це його форма.

Їй дозволили піти, але вона знала, що це тимчасово. Вона вийшла з зали і пішла не в кімнату, а туди, де колись починалося все — у внутрішній двір. Там ще стояли сліди крейди, якою хтось писав про двері. Дощ давно змив більшість слів, але залишив бліді лінії.

Рен сидів на лаві, тримаючи в руках камінь.

— Ти виглядаєш так, ніби тебе вже немає, — сказав він, не дивлячись на неї.

— Мене ще достатньо, щоб це помітити, — відповіла вона.

Він підвів очі.

— Вони зроблять це?

— Так, — сказала вона. — Питання лише — коли і як.

— А ти?

Вона довго дивилася на небо між баштами.

— Я думаю, як піти так, щоб не стати річчю.

— Ти вже рятуєш світ, — сказав він. — Хіба цього мало?

— Світ не відчуває, коли я зникаю, — відповіла вона. — А я відчуваю.

Вночі вона не спала. Вона сиділа на підлозі й дивилася, як світло лампи створює неправильну тінь. У цій тіні вона бачила не чудовиськ, а лінії, які тяглися від неї в різні боки, ніби коріння.

Вона вийшла з кімнати сама. Без супроводу. Без дозволу. Академія не зупинила її — стіни лише тихо відступали, коли вона йшла. Вона спустилася в заборонене крило, туди, де все почалося. Там, де ще залишався білий камінь старого кола.

Вона стала в центрі.

Світ не зреагував одразу. Але вона відчула, як усі тріщини, які вона колись тримала, повільно тягнуться до неї. Не як рани — як нитки, що шукають вузол.

— Якщо я стану тут… — прошепотіла вона, — я зникну швидше.

Але світ збережеться.

— А якщо я піду?

Тоді світ знайде інший вузол.

— Я не хочу, щоб це був хтось інший.

Тиша була відповіддю.

Вона опустилася на коліна і поклала руки на холодний камінь. Вперше за довгий час вона не намагалася тримати. Вона просто слухала. Не магію. А себе. Те, що від неї ще лишалося.

Вона згадала брата. Не образ — відчуття. Те, як світ стає порожнім після втрати. І зрозуміла, що якщо вона стане швом, світ не відчує її втрати. Але хтось усе одно має її відчути.

Коли вона вийшла з крила, Атрія чекала біля сходів.

— Ти вирішила? — спитала вона.

— Я не стану місцем, — сказала Ліара. — Я стану… кінцем процесу.

Атрія зблідла.

— Це означає…

— Це означає, що я не буду тримати тріщини нескінченно, — відповіла Ліара. — Я зроблю так, щоб їх більше не було чим тримати.

Атрія мовчала довго.

— Ти хочеш знищити… можливість розриву?

— Я хочу знищити можливість того, щоб світ знову розірвали на частини, — сказала Ліара. — Навіть якщо разом із цим зникне те, що робить мене особливою.

— Ти можеш не пережити цього.

— Я можу не пережити і того, що ви пропонуєте.

Вони дивилися одна на одну мовчки.

— Келрік не дозволить, — сказала Атрія.

— Він не зможе зупинити, — відповіла Ліара.

Вперше за весь час у її голосі з’явилося щось, схоже на твердість.

— Я не стану швом, — сказала вона. — Я стану ножицями.