Глава 8

 Тіло для швів

Після міста Ліару більше не відпускали саму.

Їй не сказали, що це охорона.
Їй сказали, що це супровід.
Але різниця між цими словами відчувалася тілом.

Тепер, коли вона йшла коридорами Академії, поруч завжди були двоє. Вони не торкалися її, не дивилися прямо в очі, але їхня присутність була щільною, як ще одна стіна. Вона не протестувала. Вона навіть не злилася. У ній було щось гірше за гнів — згода без радості.

Уроки більше не мали сенсу. Її не вчили формулам, не ставили в коло, не змушували тримати структури. Тепер її вчили… чекати. І це було важче за будь-яке випробування. Бо чекання не мало межі, не мало завдання і не давало відчуття завершення.

Вранці до неї приходила Атрія. Вона сідала навпроти й довго мовчала, перш ніж заговорити.

— У Раді міст говорять про тебе як про інструмент, — сказала вона одного разу. — Не як про людину.

— А ви? — спитала Ліара.

Атрія не відповіла одразу.

— Я говорю про тебе як про помилку, яку світ не може дозволити собі виправити.

Ліара усміхнулася слабко.

— Це не заспокоює.

— Я знаю, — сказала Атрія. — Але це правда.

Воррен не приходив. Він уникав її, ніби боявся не її сили, а того, що вона в ньому віддзеркалює. Келрік з’являвся рідко, але коли з’являвся, говорив коротко й прямо.

— Є ще дві нестабільні зони, — сказав він якось. — Одна — на півночі, інша — у внутрішніх землях.

— Ви хочете, щоб я… — почала вона.

— Я хочу, щоб світ не розірвався швидше, ніж ми встигнемо зрозуміти, що з тобою відбувається, — відповів він.

— Ви не хочете зрозуміти, — сказала Ліара. — Ви хочете використати.

Келрік дивився на неї довго.

— Якщо я скажу «так», — мовив він, — чи стане тобі легше?

Вона похитала головою.

— Тоді різниці немає.

Її знову відправили. Цього разу — далі. Шлях зайняв кілька днів. Вона дивилася у вікно карети на поля, на ліси, на людей, які йшли дорогами, не знаючи, що десь поруч світ має іншу товщину, іншу вагу, іншу логіку.

Місце було гірське. Каміння тріщало під ногами, наче щось у ньому було не так. Розлом був вузький, але глибокий — як лінія на шкірі, яку не зашили вчасно.

Вона підійшла до нього без слів.

Цього разу не було крику. Не було образів. Не було голосів. Лише напруга, яка входила в неї, як холодна вода.

Вона втримала.

І відчула, як частина її спогадів про дитинство стала тьмянішою. Наче хтось витер кути образів. Вона пам’ятала, що була дитиною. Але вже не пам’ятала, як це — бути нею.

Коли все закінчилося, вона сиділа на камені й не могла підвестися.

— Ти… молодець, — сказав один з магістрів, не знаючи, що ще сказати.

Вона не відповіла.

На зворотному шляху вона не дивилася у вікно. Вона дивилася на свої руки. Вони виглядали як завжди. Але відчувалися як чужі.

В Академії її чекали листи.

Не паперові. Магічні. Зі столиці, з портових міст, із місць, де почалися дивні речі. Усі вони були різні за словами, але однакові за змістом: світ знав про неї. І світ починав просити.

Одного вечора вона вийшла в двір і побачила Рена.

Він сидів на сходах, дивлячись у небо.

— Ти тепер… рятівниця, — сказав він, не дивлячись на неї.

— Я тепер… латка, — відповіла вона.

Він подивився на неї.

— Я пам’ятаю, як ти боялась тіней.

— Я пам’ятаю, як ти їх чув.

Вони мовчали.

— Ти зникаєш, — сказав він нарешті.

Вона не заперечила.

— Я не знаю, що це означає, — продовжив він. — Але коли ти дивишся на мене… ти дивишся крізь.

— Бо я тепер дивлюся на світ, — сказала вона. — А не на людей у ньому.

Він ковтнув.

— Ти не зобов’язана.

— Я знаю, — відповіла вона. — Але я не знаю, як не бути.

Тієї ночі їй наснилося небо, зшите чорними нитками. І кожна нитка була не рваною тканиною світу, а частиною її самої. Вона прокинулася з відчуттям, що якщо ще раз піде туди, де світ тріскається, вона не повернеться повністю.

Наступного дня вона пішла до бібліотеки й знову взяла старі книги. Там було написано про перших носіїв, про тих, кого світ використовував, поки вони не ставали надто тонкими, щоб залишатися собою.

В одній із них було написано:
Той, хто тримає тріщини, не помирає. Він стає місцем, де більше немає «я».

Ліара закрила книгу.

І вперше подумала не про те, як врятувати світ.
А про те, як його залишити.

Не втечею.
Не смертю.
А вибором.