Глава 7

Те, про що дізнається світ

Про тріщину не оголосили офіційно. Її не вписали в хроніки й не винесли на збори міст. Але такі речі не залишаються в стінах. Магія не вміє мовчати, коли її торкаються неправильно. Вона тече далі за людей, швидше за накази, глибше за страх.

Спочатку це було відчуття. У прибережному місті за два дні хтось помітив, що вода в гавані стала теплою посеред зими. У гірському селищі пастухи казали, що каміння під ногами дихає. У столиці один старий маг не зміг накласти просте світлове закляття, бо воно розсипалося, наче пісок.

І в усіх цих місцях з’являлося те саме слово, сказане пошепки: Академія.

Ліара дізналася про це не з рапортів і не з доповідей. Вона дізналася з болю. Він не був гострим, як раніше, і не був голосом. Він був розтягнутим, ніби хтось повільно тягнув її зсередини у різні боки. Коли вона стояла у дворі Академії, їй раптом стало важко дихати, ніби повітря втратило форму.

Вона опустилася на камінь, стискаючи долонями холодну поверхню. Камінь відгукнувся теплом.

Світ змінювався не десь там. Він змінювався крізь неї.

Магістри почали сперечатися відкрито. У залі більше не було тиші, коли заходила Ліара. Одні дивилися на неї, як на інструмент. Інші — як на вирок. Атрія говорила з нею майже щодня, але навіть її голос став обережним, ніби кожне слово могло стати причиною ще однієї тріщини.

— В інших містах почали з’являтися нестабільні зони, — сказала вона одного вечора, стоячи біля вікна. — Невеликі. Але схожі на те, що було тут.

— Я їх… тримаю? — спитала Ліара.

— Ти на них реагуєш, — відповіла Атрія. — Це різне. Але дуже близьке.

Ліара сіла на ліжко і втупилася в підлогу. Вона більше не відчувала себе ученицею. Вона не відчувала себе навіть людиною у звичному сенсі. Її думки вже не були тільки її. У кожному рішенні було щось стороннє — не голос, не образ, а знання, яке не належало досвіду.

У ту ніч вона знову вийшла на скелю. Море було темним, але не чорним. Воно світилися зсередини, як вода, в яку впала зірка.

— Якщо я перестану тримати… — сказала вона вголос, — що станеться?

Відповіді не було. Але в грудях відгукнувся біль. Не як покарання, а як попередження.

Наступного дня приїхали перші посланці. Вони не заходили у двір Академії, поки їм не дозволили. Вони дивилися на башти так, ніби ті могли прокинутися. Один із них був магом зі столиці, другий — представником Ради міст. Вони говорили з Келріком довго, і Ліару не кликали. Але вона знала, про що йдеться, ще до того, як двері відчинилися.

— Вони хочуть, щоб ти допомогла їм стабілізувати зони, — сказав Келрік. — Не як учениця. Як… центр.

— Тобто… — вона повільно підняла на нього очі, — щоб я стала частиною їхніх міст?

— Щоб ти стала частиною світу, — відповів він. — Ти вже не належиш Академії так, як раніше.

— А якщо я відмовлюсь?

Він мовчав кілька секунд.

— Тоді світ шукатиме інший спосіб. І він буде гіршим.

Ліара вийшла, не відповівши. Вона йшла коридорами, і кожен крок здавався важчим за попередній. Люди дивилися на неї так, ніби вона була дверима, які от-от відчиняться. У їдальні Рен підвів на неї очі. Він більше не чув тіней, але щось у ньому було зламане назавжди.

— Ти стала… великою, — сказав він тихо.

— Я стала… тонкою, — відповіла вона. — Як місце, де тканина вже не тримає.

Уночі з’явилася ще одна тріщина. Не в Академії. У місті за день шляху. Ліара прокинулася від того, що її ніби вдарили зсередини. Вона впала на коліна біля ліжка, тримаючись за груди. Перед очима промайнуло чуже небо, розірване по діагоналі, і люди, які кричали, не знаючи чому.

Її привели до зали, не давши вдягтись як слід. Магістри стояли напівколом.

— Ми не встигаємо, — сказав Воррен. — Тріщини з’являються швидше, ніж ми можемо їх закрити.

— Я не можу бути всюди, — прошепотіла Ліара.

— Але ти можеш бути там, де найгірше, — сказав Келрік. — Якщо ти не втрутишся, там зникне ціле місто.

Вона дивилася на них довго.

— Ви не хочете врятувати місто, — сказала вона. — Ви хочете довести, що я потрібна.

Тиша була відповіддю.

Її відправили з двома магістрами й загоном охорони. Коли вони вийшли за межі Академії, Ліара вперше за довгий час побачила рівнини й небо без каменю над головою. Але це не було полегшенням. Це було розумінням масштабу. Світ був великий, і кожна його частина могла зламатися так само, як вона.

Місто виглядало нормально здалеку. Лише коли вони увійшли на площу, стало видно, що повітря над колодязем тремтить. Воно не відбивало світло правильно. Ніби хтось зігнув саму реальність.

— Не підходьте, — сказала Ліара, і люди послухались, не розуміючи чому.

Вона підійшла сама. Біль у грудях став різким. Світ навколо потемнів, але не зник.

Вона не закривала. Вона не зшивала. Вона… тримала.

Розлом стискався, але разом із ним стискалося щось у ній самій. Її спина вигнулася, ніби хтось тягнув її у два боки. Вона відчула, як частина її спогадів — голос брата, запах дому, відчуття трави під ногами — відходить кудись глибше, стає менш чіткою.

Коли все закінчилося, площа була цілою. Колодязь знову відбивав небо правильно.

Ліара впала.

Її підняли. Вона дивилася на руки й не відчувала їх так, як раніше. Вона знала, що зробила щось правильне. Але також знала, що заплатила не тілом.

Коли вони повернулися в Академію, вона не пішла у свою кімнату. Вона пішла у бібліотеку, в заборонену частину, де ще залишалися старі тексти про Падіння.

В одній із книг вона знайшла фразу, написану тремтячою рукою:
Коли шви тримають занадто довго, тканина перестає бути тканиною.

Вона закрила книгу і зрозуміла, що тепер знає, як усе закінчиться. Не коли. А як.

Не вибухом.
Не битвою.
Не перемогою.

Зношуванням.

Тієї ночі вона більше не вийшла на скелю. Вона сиділа в темряві і думала не про тріщини, а про себе. Про те, що колись вона боялася вбити. А тепер боялася… зникнути так, щоб ніхто не помітив, у який момент це сталося.