Глава 6

Перша тріщина

Тієї ночі Ліара не спала.

Вона лежала, дивлячись у стелю, і відчувала, як уламок у ній не мовчить. Він не говорив словами — він тиснув образами.

Розірване небо.
Застиглі міста.
І двері…
великі, без замка.

Ти бачиш не майбутнє,
а памʼять про те, що було зруйноване.

— Тоді навіщо показуєш? — прошепотіла вона.

Бо ти — межа.

У коридорі хтось ішов.

Кроки зупинились біля її дверей.

Не магістри.
Не охорона.

Шепіт.

— Зараз, — сказав знайомий голос.

Двері не відчинились.
Вони… розчинились.

Темрява просочилась усередину, мов дим.

У дверях стояли троє. Рен — попереду.

— Ми не можемо більше чекати, — сказав він. — Вони вирішили замкнути тебе.

— Я не тікатиму, — відповіла Ліара. — І не відкриватиму нічого.

— Ти вже відкриваєш, — сказав він. — Просто дихаєш.

Позаду нього стояла Таїс і ще двоє з молодших курсів. У їхніх руках були крейдяні символи — заборонені, викривлені.

— Ми не заберемо тебе силою, — сказала Таїс. —
Ми покажемо тобі, що вони ховають.

Ліара дивилася на них.

Вони бояться клітки більше, ніж катастрофи.

— Куди? — спитала вона.

— До серця Академії, — відповів Рен. — Туди, де двері не мали існувати.

Вони йшли вузькими ходами, що не були на планах. Камінь тут був тепліший, ніби під ним жила магія.

— Колись тут був центр злиття, — шепотіла Таїс. —
До Падіння.

Вони спустилися до зали без стелі. Над ними — чорна порожнеча, що не була небом.

У центрі — тріщина в повітрі.

Не розлом у камені.
Розлом у просторі.

Вона пульсувала.

Ліара відчула, як уламок у ній відгукнувся.

Тут було зшито небо.

— Ви… зробили це? — спитала вона.

— Ні, — відповів Рен. —
Воно… прокидається.

Тріщина розширилась.

І з неї вийшов не монстр.

Вийшло відлуння.

Форма, складена зі світла й тіні.

— Це… — прошепотіла Ліара.

Памʼять про мене.

Вона відчула, як її ноги підкосились.

— Якщо ти її замкнеш, — сказав Рен, — вони скажуть, що ти врятувала світ.
Але тріщина зʼявиться знову.
І знову.
І знову.

— А якщо я не замкну? — спитала вона.

— Тоді світ зміниться одразу, — відповіла Таїс. —
І вони втратять контроль.

Ліара зробила крок уперед.

Магістр Воррен зʼявився з тіні.

— Відійдіть, — сказав він. —
Ти не розумієш, що робиш.

— А ви розумієте? — спитала вона.

Він підняв руку.

— Ти — нестабільна.
Ти — портал.

— А ви — клітка, — сказала Таїс.

Повітря спалахнуло.

Келрік зʼявився слідом.

— Воррен, — сказав він. —
Пізно.

Він подивився на Ліару.

— Якщо ти зараз не замкнеш тріщину…
— ми втратимо Академію.

— А якщо замкну? — спитала вона. —
Що буде зі світом?

Келрік мовчав.

Ти не ключ.
Ти — шов.

Ліара підняла руки.

Тріщина тягнулась до неї, як рана.

Вона не замикала.

Вона…
зʼєднала.

Світ не вибухнув.

Він… здригнувся.

Камінь став теплим.
Повітря — важким.
Час — повільнішим.

Тріщина зникла.

Замість неї лишилась світла лінія.

Рен упав на коліна.

— Ти це зробила… — прошепотів він.

— Я… втримала, — сказала вона. — Не відкрила.

Келрік дивився на неї, ніби бачив уперше.

— Ти щойно змінила правило, — сказав він. —
І тепер світ буде відповідати.

Наступного дня Академія була іншою.

Деякі учні більше не могли творити магію.
Інші — навпаки, чули її краще.

Стіни більше не шепотіли.
Вони… дихали.

Магістри зібрали раду.

— Вона стабілізувала розлом, — сказав Воррен. — Але зробила це без формули.

— Тому що вона не користується магією, — сказала Атрія. — Вона нею… є.

— Це небезпечно, — сказав Воррен.

— Це неминуче, — відповіла Атрія.

Ліара сиділа осторонь.

Вона більше не чула уламок як голос.
Він став фоном.

— Ти більше не учениця, — сказав Келрік. —
Ти — точка рівноваги.

— Я не хочу, — сказала вона.

— Світ не питає, — відповів він.

Уночі вона вийшла на край скелі.

Море було тихе.

Ти втримала першу рану.
Але світ зламаний глибше.

— Скільки їх буде? — спитала вона.

Стільки, скільки страхів.

Вона сіла на камінь.

— І я буду їх тримати?

Поки тримаєш — світ існує.

Вона заплющила очі.

І вперше відчула втому не тілом, а сутністю.