Глава 5

Ті, хто чекають дверей

Ліару не посадили в камеру.
Її не скували ланцюгами.
Її не били.

Її просто… прибрали.

Кімната, в яку її перевели, була не під землею і не в башті. Вона була в серці Академії, там, де стіни були товщими, а тиша — глибшою.

— Тимчасова ізоляція, — сказав магістр Келрік, не дивлячись їй у вічі. — Поки ми не зрозуміємо, чим ти стала.

— Я ніким не стала, — відповіла Ліара. — Я просто не дала йому померти.

— Ти впустила уламок, — сказав він. — І він не зник.
Він оселився.

Двері за її спиною зачинилися самі.

У кімнаті не було дзеркал.
Не було вікон.
Лише ліжко, стіл і світло, яке не давало тіней.

Перші години були тишею.
Потім тиша стала важкою.

Вона сиділа, дивлячись на свої долоні. Під шкірою тепер ледь-ледь світилось щось темне, ніби чорний жар.

Ти нас носиш.
Ти тримаєш те, що світ злякався.

— Я не хочу, — прошепотіла вона. — Я не просила.

Ти була вибрана не нами.
Ти була вибрана страхом людей.

Вона стисла кулаки.

— Замовкни.

Голос не зник.
Але став тихішим.

Тим часом в Академії почалося те, що не називали бунтом.

Спочатку — шепіт.
Потім — погляди.
Потім — слова.

Рен сидів у їдальні й дивився на свою чашу з водою, не бачачи її. Він більше не чув тіней. Але пам’ятав, як вони говорили.

Поруч із ним сіла дівчина з його групи — Таїс.

— Вона врятувала тебе, — сказала Таїс. — І її за це замкнули.

— Вона… змінилась, — відповів він. — Вона не просто тримає магію. Вона її носить.

— Саме тому, — сказала Таїс. —
Вони бояться не її.
Вони бояться того, що вона покаже.

В інших кутках їдальні звучали ті самі слова, іншими голосами.

Вона чує.
Вона знає, що було до.
Вона може відкрити.

Так з’явилась назва, яку ніхто не придумував свідомо.

Ті, хто чекають дверей.

Вони не мали знаків.
Не мали символів.
Лише спільну думку:
якщо двері існують — їх треба відкрити.

На третій день ізоляції Ліару відвідала Атрія.

Вона увійшла тихо, без магії.

— Вони говорять про тебе, — сказала вона. — Не вголос. Але досить голосно.

— Про що саме? — спитала Ліара.

— Про те, що ти — не помилка.
Про те, що тебе ховають, бо бояться істини.

Ліара мовчала.

— Магістри не одностайні, — продовжила Атрія. — Воррен хоче… знищити в тобі уламок.
Келрік хоче замкнути тебе разом із ним.

— А ти?

Атрія довго дивилася на неї.

— Я хочу, щоб ти вижила.
Але я не знаю, чи це ще можливо.

Вона поклала на стіл книгу.

— Це не з бібліотеки. Це з того крила, яке було зруйноване після Падіння.

Ліара відкрила її.

На сторінках були схеми тіл.
І символи, вписані в серце.

— Тут описано перших… таких, як ти, — сказала Атрія. —
Тих, хто чув магію не як силу, а як пам’ять.

— Що з ними сталося?

— Вони або зійшли з розуму.
Або…
зникли разом із частиною світу.

Атрія встала.

— Якщо ти втечеш, — сказала вона, — я не зупиню тебе.

— Я не тікаю, — відповіла Ліара. — Я… чекаю.

— Чого?

— Поки вони перестануть робити вигляд, що це не відбувається.

Уночі її розбудив не голос.

Її розбудив стукіт.

Три рази.

Не в двері.
У стіну.

Вона підійшла.

Тінь зібралася в тріщині й сформувала слова:

МИ ТЕБЕ ЧУЄМО.

Її серце вдарилося об груди.

— Хто ви?

ТІ, ХТО ПАМ’ЯТАЄ.
ТІ, ХТО ЧЕКАЄ.

— Чого?

ТЕБЕ.

Стіна знову стала каменем.

Але відчуття не зникло.

На п’ятий день її вивели.

Не на суд.
На збори.

У великій залі стояли учні. Більше, ніж зазвичай. Вони не шуміли.

Келрік стояв на підвищенні.

— Ліара Норвен стала носієм уламка первісної магії, — сказав він. —
Це нестабільно.
Це небезпечно.

— Вона врятувала життя, — пролунало з натовпу.

Келрік не здригнувся.

— І тим самим наблизила нас до того, що колись зламало світ.

Він подивився на Ліару.

— Ми або відокремимо уламок…
— або ізолюємо його разом із носієм.

— А якщо вона — не клітка? — сказав хтось. —
А якщо вона — відповідь?

Тиша стала гострою.

Келрік повільно опустив руку.

— Тоді відповідь уб’є нас усіх.

Рен дивився на Ліару знизу.
І вперше — не як на людину.
А як на межу.

Тієї ж ночі Академія розділилася.

Одні замикали двері.
Інші шукали їх.

У підземеллях з’явилися символи, яких не викладали.
У коридорах — написи крейдою:

ДВЕРІ — НЕ ЗЛО.
ЗЛО — КЛІТКА.

Ліару перевели знову.
Тепер — під охорону.

Але охорона дивилася на неї інакше.

Не як на загрозу.
Як на можливість.

Тієї ночі один із них прошепотів, проходячи повз:

— Вони чекають тебе під старою бібліотекою.

Вона не відповіла.

Але тінь у ній ворухнулась.

Вони йдуть за тобою не зі страху.
А з надії.

— Надія теж убиває, — сказала вона вголос.

Іноді повільніше, ніж страх.

Вона сіла на ліжко.

І вперше зрозуміла:
Академія більше не може бути просто школою.

Вона стала стороною.

І вона — теж.