Глава 4

Ті, хто не витримують

Покарання не оголосили одразу.

У Академії ніколи не карали швидко.
Тут давали часу страху прорости.

Наступного ранку дзвін пролунав інакше — коротше, різкіше. Ліара прокинулась ще до нього. Вона сиділа на ліжку, тримаючи руки на колінах, і відчувала, як усередині неї щось напружено мовчить.

Голоси не говорили.
Це було гірше.

Коридори були майже порожні. Дехто з учнів не вийшов зі своїх кімнат. Ті, хто вийшли, йшли мовчки, не дивлячись один на одного.

У великій залі стояли всі магістри.

Келрік — попереду.

— Учора ви були там, де не мали бути, — сказав він. —
І сьогодні ви дізнаєтесь, чому деякі двері зачиняють назавжди.

Він не підвищував голос.
Але від цього було гірше.

— Рен. Ліара. І ще троє, — він назвав імена.

Їх вивели вперед.

— За порушення меж Академії… — Келрік зробив паузу. —
ви пройдете Кімнату Тиску.

У залі хтось видихнув.

Ліара чула про неї лише шепотом.
Там не били.
Там не карали тілом.
Там змушували магію тиснути на власника.

Кімната була круглою, без жодного символу. Гола, як череп.

Їх завели всередину. Двері зачинились самі.

— Ваше завдання — не втратити форму, — сказав магістр Воррен. — Не розсипатись.

Підлога засвітилася.

Тиск прийшов не одразу.

Спочатку — як тяжке повітря.
Потім — як холод у грудях.
Потім — як спогади.

Ліара побачила брата.

Він стояв перед нею, обпалений, і дивився так, ніби вона щойно зробила вибір.

— Я не хотіла… — прошепотіла вона.

Тінь у ній відповіла:

Але ти зробила.

Поруч Рен упав на коліна.

— Я не хочу знову чути… — прошепотів він. — Вони всі… говорять…

Дівчина з іншого боку почала кричати.

Її форма зірвалась першою.

Повітря спалахнуло.

Її винесли без свідомості.

Потім другий хлопець — його магія вдарила у стелю, і він більше не підвівся.

Ліара стояла.

Вона не тримала форму.
Вона… дозволяла тиску проходити крізь неї.

Її тінь стала ширшою.

Коли двері відчинились, із п’яти вийшли троє.

— Ти не зламалась, — сказав Воррен, дивлячись на Ліару. —
Але ти стала… ближчою.

— До чого? — спитала вона.

Він не відповів.

Після покарання Рен не прийшов на урок.

Ліара сиділа сама.

Магістр Атрія говорила про структури, але слова губились.

Рен з’явився тільки ввечері — у їдальні.
Він виглядав інакше.

Його очі були порожніші.

— Я чув, що вночі стіни шепочуть, — сказав він, сідаючи навпроти. —
А тепер вони не шепочуть.
Вони кричать.

— Ти маєш сказати магістрам, — тихо сказала Ліара.

— Щоб мене відвели в клітку? — він усміхнувся криво. —
Я бачив їх. Тих, хто не витримав.

Він схилився ближче.

— Вони… не порожні.
Вони просто… чують усе одразу.

Ліара відчула холод.

— Рене…

— Вони показали мені, що буде, — прошепотів він. —
Коли ти відкриєш двері.

Вона завмерла.

— Я не хочу.

— Не важливо, — сказав він. — Ти — замок. Але замки створюють, щоб їх відкривали.

Він різко встав.

— Я не хочу чекати.

Тієї ночі зник один учень.

Вранці знайшли сліди крові біля сходів у підземелля.

Магістри мовчали.

Академія дихала повільно, як звір після їжі.

Ліару викликали знову.

Цього разу не в кабінет Келріка.

У бібліотеку, закриту частину.

Старі полиці. Запах пилу й металу.

— Ти повинна знати правду, — сказала Атрія. —
До того, як її скаже хтось інший.

Вона витягла книгу без назви.

— Колись магія була істотою.
Її розірвали, щоб підкорити.

— А я? — прошепотіла Ліара.

— Ти… чуєш уламки, — відповіла вона. —
Ти можеш або зшити їх…
або замкнути назавжди.

— А що станеться, якщо я… зшию?

Атрія довго мовчала.

— Світ стане іншим.
І не всі це переживуть.

Вночі Рен прийшов до неї.

Він стояв у дверях, блідий.

— Вони показали мені шлях, — сказав він. —
У заборонене крило.

— Ти не підеш туди знову.

— Я піду сам, — відповів він. —
Бо я не хочу чекати, поки ти вирішиш.

Вона схопила його за руку.

— Рене, ти не стабільний.

— Тут ніхто не стабільний, — сказав він. —
Але ти… ти тримаєш двері зачиненими.
Я хочу побачити, що за ними.

Він вирвав руку.

— Якщо я не повернуся…
ти будеш знати, що там.

Він зник у коридорі.

Ліара стояла, відчуваючи, як магія всередині заворушилась.

Він іде туди, де ми були.
Він відкриє те, що ти боїшся.

— Я не хочу ще одну смерть, — прошепотіла вона.

Тоді зупини його.

Вона вперше зробила вибір не як учениця.
А як ключ.

Вона бігла коридорами, яких не було на мапах.

Сходи вниз.
Темрява.
Шепіт.

Вона побачила Рена біля дверей із тріщиною.

— Відійди, — сказала вона.

— Вони тут, — прошепотів він. — Вони… чекають.

Двері здригнулись.

Тінь вирвалась.

Рен закричав.

Ліара не закривалась.

Вона встала між ним і темрявою.

Вона не створила форму.

Вона…
відкрилась.

Тінь увійшла в неї.

Не як ворог.

Як памʼять.

Вона побачила світ до страху.
Магію без кайданів.

Коли вона прийшла до тями — Рен лежав.

Дихав.

Живий.

Але його очі більше не бачили тіней.

— Ти… — прошепотів він. —
ти забрала їх…

Вона не відповіла.

Бо знала:
тепер вони в ній.

На світанку її чекали магістри.

— Ти порушила головне правило, — сказав Келрік. —
Ти втрутилась.

— Я врятувала його, — відповіла вона.

— Ні, — сказав він. —
Ти зробила перший крок.

Він дивився на неї довго.

— Тепер Академія не знає, що з тобою робити.

Вона стояла рівно.

— А я знаю, — сказала вона. —
Я не хочу бути дверима.