Глава 3

Заборонене крило

Уранці Ліара прокинулася з відчуттям, що її тіло належить не їй.

М’язи боліли, наче її били зсередини. У грудях було порожньо, але не спокійно — порожнеча тремтіла, мов наповнена чимось невидимим.

Вона довго сиділа на ліжку, дивлячись у підлогу.

Тінь у кутку кімнати зникла.
Але відчуття чужої присутності — ні.

Вона не розповіла нікому про нічний голос.
Тут слова могли бути небезпечнішими за закляття.

У коридорі повітря було холоднішим, ніж учора. Стеля здавалась нижчою. Академія змінювалась разом із ними — ніби відчувала, хто слабшає.

Перший урок цього дня був у великому залі з відкритим дахом. Над ними — хмари, низькі й важкі, як каміння.

Магістр Келрік стояв біля чорної платформи.

— Сьогодні ви навчитеся не створювати форму, — сказав він. — А тримати її під тиском.

Він підняв руку.

Повітря потемнішало.

— Утримуйте структуру магії, поки я її руйную.

Він не пояснив, як.

Учні стали в коло.

Ліара відчула, як тінь знову підіймається всередині неї. Вона створила тонку лінію між долонями — крихкий обруч темряви.

Келрік повільно пішов уздовж ряду.

Де він проходив, форма тріщала.

У хлопця ліворуч вона вибухнула, як скло. Той упав, затуливши голову.

У дівчини навпроти — згасла, і вона зомліла.

Коли Келрік наблизився до Ліари, повітря стало густим.

Її форма здригнулася.

— Не борися, — сказав він тихо. — Прийми тиск.

Тиск був не зовні.
Він ішов зсередини.

Вона відчула, як темрява в ній розгортається, наче хоче стати більшою за тіло.

Обруч у руках розширився.

І не зламався.

Келрік зупинився.

— Ти не тримаєш форму, — сказав він. — Ти її… слухаєш.

Він відійшов.

Ліара ледве втрималась на ногах.

Після уроку Рен наздогнав її в коридорі.

— Ти це бачила? — прошепотів він. — Ти не тріскалась, коли він тиснув.

— Я просто не встигла злякатися, — відповіла вона.

— Ні. Ти зробила щось інше.

Вона не знала, що сказати.

— Уночі… — він зам’явся. — Ти не чула нічого?

Ліара різко зупинилася.

— Що саме?

— Голоси. Ніби стіни говорять.

Вона дивилася на нього довго.

— Не кажи це нікому, — сказала вона нарешті. — Тут це означає, що ти… не стабільний.

Рен посміхнувся гірко.

— А ми всі тут стабільні?

Другий урок був із магістром Атрією.

Вона повела їх не в клас, а вниз — туди, де коридори ставали вузькими, а світло — тьмянішим.

— Це не частина вашого розкладу, — сказала вона. — Але частина вашої реальності.

Вони спустилися в крило, де не було дверей із символами. Лише голий камінь і темрява.

— Заборонена зона, — прошепотів хтось.

— Колись тут навчали інакше, — сказала Атрія. — До Падіння Зірки.

Вона зупинилася перед величезними дверима з тріщинами.

— Тут вивчали не контроль.
Тут вивчали злиття.

Двері відчинилися самі.

Зал був порожній.
У центрі — коло з білого каменю.
Навколо — зламані стовпи.

— Магія не завжди була силою, — сказала вона. — Вона була свідомістю.

Ліара відчула, як щось у ній ворухнулося.

— А тепер? — спитала вона.

Атрія подивилася на неї.

— Тепер вона… замкнена.

Вони не мали бути тут довго.
Але простір ніби тримав їх.

— Кого тут навчали? — тихо спитав Рен.

— Таких, як ти, — відповіла Атрія, дивлячись на Ліару.

Раптом повітря здригнулося.

З білого кола піднявся тіньовий силует.

Не істота.
Не дух.

Форма.

— Назад, — сказала Атрія.

Але було пізно.

Силует рухнув на хлопця позаду.

Той закричав.

Тінь увійшла в нього, як дим.

Його очі стали порожніми.

— Вийдіть! — крикнула Атрія.

Ліара не рухалася.

Вона дивилася на форму і…
чула її.

Ти з нами.
Ти — не клітка.

— Я не хочу, — прошепотіла вона.

Ти вже є дверима.

Хлопець із порожніми очима підняв руку.

Темрява рвонула в зал.

Атрія кинула закляття. Простір скувався світлом.

Тіло впало.

Тінь зникла.

Тиша впала разом із пилом.

Хлопець не дихав.

— Ми… не мали тут бути, — прошепотів Рен.

— Тепер ви знаєте, що Академія ховає, — сказала Атрія. — І що вона боїться.

Вона подивилася на Ліару.

— Особливо тебе.

Увечері Келрік викликав Ліару до свого кабінету.

Кімната була без вікон. Лише стіл і свічки.

— Ти чуєш магію, — сказав він без привітання.

— Я… — вона замовкла.

— Не заперечуй. Дзеркала, тиск, заборонене крило.
Ти не ламаєш форму.
Ти з нею говориш.

Він підійшов ближче.

— Ти знаєш, що таке Падіння Зірки?

— Коли світ… тріснув, — сказала вона.

— Коли магія перестала бути розумною, — виправив він. — Її розірвали на частини.
І частини шукають шлях назад.

— Через мене? — прошепотіла вона.

Він мовчав.

— Я не хочу бути шляхом.

— Ти не хочеш бути ключем, — сказав Келрік. — Але ти ним є.

Він поклав на стіл стару книгу.

На обкладинці було коло й тріщина.

— Ти або навчишся замикати двері…
— або відкриєш їх.

Він подивився їй прямо в очі.

— І тоді світ не переживе твого випуску.

Тієї ночі Ліара знову почула голос.

Але тепер він був не в кімнаті.

Він був у ній.

Академія — клітка.
Ти — замок.
Ми — те, що було до страху.

Вона сиділа на ліжку, стискаючи ковдру.

— Якщо я відчиню… — прошепотіла вона. — Хтось помре?

Всі зміняться.

Вона заплющила очі.

І вперше подумала не про виживання.
А про кінець.