Глава 2

Уроки, які вбивають

Перший ранок в Академії Тіней почався не зі світла.

Він почався з дзвону.

Глухий, важкий звук прокотився коридорами, ніби хтось ударив по самому каменю. Ліара прокинулася різко, сівши на ліжку, з відчуттям, що серце зараз проб’є ребра.

Вікно було сірим. Море внизу виглядало, як розлита фарба.

Вона не одразу зрозуміла, де знаходиться. Лише побачивши форму на стільці — темну, безшовну, з високим коміром — пам’ять повернулася.

Академія.
Коло.
Тінь.

Вона швидко одяглася. Тканина була холодною, але під пальцями ледь помітно тремтіла, ніби жива.

У коридорі вже йшли інші учні. Всі мовчали. Тут не було звичних розмов про те, хто з якого міста, хто ким хоче стати. Лише кроки і дихання.

Їх привели в зал, що нагадував храм без богів. Високі стелі, колони, чорна підлога з білими лініями магічних схем.

Магістр Келрік стояв посередині.

— Сьогодні ви дізнаєтесь, що таке контроль, — сказав він. — А також дізнаєтесь, що таке провал.

Він зробив крок убік, і з тіні вийшли троє викладачів.

Одна була жінкою з волоссям кольору попелу і порожнім поглядом.

Другий — високий чоловік із руками, покритими шрамами.

Третя істота була… не зовсім людиною. Її очі світилися тьмяним синім світлом.

— Магістр Атрія. Магістр Воррен. І хранителька форм — Сайла, — представив їх Келрік. — Ви переживете їхні уроки або не переживете ніч.

Хтось ковтнув повітря занадто голосно.

— Розподіл на групи, — продовжив він. — За природою магії.

На підлозі спалахнули символи.

Один за одним учні почали світитися різними кольорами. Зелені, сині, червоні. Дехто — фіолетовим. Кілька — чорним.

Ліара опинилася серед тих, у кого символ під ногами був темний, майже без кольору.

Магістр Келрік подивився на них довше, ніж на інших.

— Ви — нестабільні.
Ви — найнебезпечніші.
І почнете з найгіршого.

Їх повели в інше крило Академії.

Клас був круглим, без вікон. У центрі — порожній простір. Уздовж стін — кам’яні лави.

Магістр Воррен зачинив двері без дотику.

— Магія — не дар, — сказав він. — Це тиск. Якщо не спрямувати — вона рве вас зсередини.

Він підняв руку, і в повітрі з’явилася чорна куля.

— Ваша задача — створити форму. Просту. Стійку.
Не силу.
Форму.

Він клацнув пальцями.

Куля розсипалася.

— Починайте.

Ліара заплющила очі.

Вона відчула те знайоме напруження всередині грудей — ніби щось намагалося вирватися. Вона уявила просту лінію. Контур. Межу.

Темрява зібралася між її долонями.

Спочатку — туман.
Потім — клубок.

Поруч хтось скрикнув. Чорний спалах ударив у стелю.

— Концентрація! — рявкнув Воррен.

Ліара намагалася тримати форму.

Але магія тремтіла. Вона відчувала, як спогади піднімаються: вогонь, крик брата, запах горілої тканини.

Куля в її руках стала нерівною.

— Не думай про минуле, — різко сказав Воррен. — Воно живить хаос.

Але хаос уже був тут.

Раптом один із хлопців поруч з нею закричав.

Його форма зірвалася.

Темрява не впала — вона рвонула.

Удар повітря зніс лаву. Хлопець упав, судомно смикаючись.

— Зупинити! — крикнула Атрія, яка зайшла в зал.

Вона кинула знак у повітря, і простір скувався прозорими нитками.

Темрява згасла.

Хлопець лежав, не рухаючись.

Ліара дивилася на нього і не могла відірвати погляд.

— Це був контроль? — тихо спитала вона.

— Ні, — відповіла Атрія. — Це був страх.

Вони забрали тіло.

Урок продовжився.

Другий урок був гіршим.

Магістр Атрія привела їх у зал з дзеркалами.

— Ваша магія пов’язана з вашою суттю, — сказала вона. — Щоб керувати нею, ви повинні побачити, ким є.

Дзеркала засвітилися.

Ліара побачила себе.

Але не таку, як завжди.

Її очі були чорні. Шкіра — з тріщинами світла. За спиною — тінь, що рухалася окремо від тіла.

— Не відводьте погляд, — сказала Атрія. — Хто відвернеться — втратить контроль.

Поруч дівчина заплакала.

Хтось упав навколішки.

Ліара дивилася.

І розуміла: те, що в ній — не просто сила.
Це щось, що хоче вийти.

З дзеркала раптом вирвалося щось схоже на тіньову руку і торкнулося її щоки.

Вона скрикнула.

— Стій! — наказала Атрія.

Ліара завмерла.

Тінь відступила.

— Ти чуєш її? — спитала магістр.

— Вона… — Ліара ковтнула. — Вона говорить.

У залі стало тихо.

— Це погано? — спитала вона.

Атрія дивилася на неї довго.

— Це означає, що ти далеко зайдеш, — сказала вона. — Або дуже рано помреш.

Увечері їм дали пів години на їжу.

Їдальня була темною і порожньою. Столи стояли далеко один від одного.

Ліара сиділа сама.

Вона не відчувала голоду.

Навпроти сів хлопець з її групи. Той, у кого куля спалахнула, але він вижив.

— Ти теж бачила щось у дзеркалі? — тихо спитав він.

— Так.

— Воно… було живе?

Ліара кивнула.

— Мене звати Рен, — сказав він. — Якщо нас не вб’ють… можемо триматися разом.

Вона не відповіла одразу.

— Тут не тримаються разом, — сказала вона нарешті. — Тут виживають окремо.

Рен посміхнувся криво.

— Поки що.

Третій урок був без магії.

Їх повели в підземелля.

Кам’яні клітки. Усередині — істоти, схожі на людей, але з порожніми очима.

— Це ті, хто не впорався, — сказав магістр Келрік. — Магія спалила їхню особистість.
Вони живі.
Але їх більше немає.

Одна з істот вдарилася об ґрати.

Ліара відчула, як щось усередині відповідає.

— Ваша задача — не стати ними, — сказав Келрік. — І навчитися зупиняти таких.

Він клацнув пальцями.

Одну клітку відчинили.

Істота вийшла.

Повільно.
Хитаючись.

— Хто перший? — спитав він.

Ніхто не рухався.

— Тоді… ти, — він показав на Ліару.