Глава 1

Ті, кого обрала темрява

Коли карета зупинилася, повітря навколо потемнішало так, ніби небо втратило вагу.

Ліара не вийшла одразу.
Вона сиділа нерухомо, дивлячись на свої руки — тонкі, бліді, з ледве помітними темними прожилками під шкірою. Вони з’явилися рік тому, у день, коли її брат згорів у власному заклятті.

Тоді ж з’явився лист.

Ліаро Норвен,
ви запрошені до Академії Тіней.
Ваш дар нестабільний.
Ваша присутність — небезпечна.
Ви повинні навчитися.

Жодних слів співчуття.
Жодних пояснень.
Лише наказ, загорнутий у ввічливу форму.

Карета рипнула, двері відчинилися.

— Приїхали, — буркнув візник.

Перед нею здіймалися ворота з чорного металу. Вони не були прикрашені гербами чи різьбленням — лише гладкі, холодні, як спина чудовиська. За ними височіла сама Академія: башти, що тяглися в небо, мов пальці мерця; вікна, схожі на очі, які стежать.

Ліара ступила на камінь.

І відчула, як магія в ній здригнулася.

Ніби щось у цій землі впізнало її.

У дворі вже стояли інші.

Хтось мовчав, хтось нервово перебирав пальці, хтось дивився навколо з викликом. Всі були різні: одяг, обличчя, вік. Але в кожного в очах було одне й те саме — страх, який ще не навчився маскуватися.

Посеред двору стояв чоловік у темному плащі. Його волосся було сивим, але постава — рівною, мов спис.

— Вітаю в Академії Тіней, — сказав він. Голос був спокійний, але від нього хололо всередині. — Я магістр Келрік. Директор цього місця.

Він зробив паузу, дозволяючи словам впасти.

— Ви тут не тому, що талановиті.
Ви тут тому, що небезпечні.

Декілька учнів здригнулися.

— Ваша магія нестабільна. Ваша сила може знищити не лише вас — а й тих, хто поруч. Ми або навчимо вас керувати нею… або вона вб’є вас.

Тиша стала важчою за камінь.

— Ті, хто не витримають навчання, покинуть Академію.
Назавжди.

Ліара відчула, як щось стискається в грудях.
Вона знала, що це означає.
Вона бачила таких людей у місті — порожніх, мов випалені будинки.

Магістр підняв руку.

— Сьогодні ви пройдете Випробування Присутності.
Академія сама вирішить, чи визнає вас.

Ворота заскрипіли, відчиняючись без дотику.

Темрява всередині не була просто відсутністю світла.
Вона дихала.

Коридори тяглися, мов кишки гіганта. Факели горіли синім полум’ям. Стеля губилася у пітьмі.

— Не торкайтесь стін, — сказав Келрік. — Вони пам’ятають.

Ліара не питала — що саме.

Їх завели в зал без вікон. У центрі стояло коло з чорного каменю, покрите символами.

— Заходьте по одному, — наказав магістр. — Коло зчитує вашу сутність.
Те, ким ви є.
Те, чим можете стати.

Першим зайшов хлопець із рудим волоссям. Коло спалахнуло зеленим — і одразу потьмяніло. Він впав на коліна, задихаючись.

— Прийнятий, — сухо сказав Келрік.

Другу дівчину викинуло з кола хвилею повітря. Вона вдарилася об підлогу і не підвелася.

— Вивести, — кивнув магістр.

Її відтягли двоє викладачів у тінях.

Черга дійшла до Ліари.

Камінь був холодний, але не мертвий.
Він пульсував.

Коли вона ступила в коло, світ зник.

Вона стояла у темряві, де не було підлоги. Перед нею з’явилася тінь — її власна, але викривлена.

— Ти боїшся, — сказала тінь.
— Я не хочу більше нікого вбивати, — прошепотіла Ліара.
— Але вб’єш, — відповіла тінь. — Якщо не навчишся.

Зсередини її грудей вирвався спалах чорного світла.

Коло задрижало.

Десь далеко вона почула крик.

Коли Ліара впала на камінь, над нею стояв Келрік.

— Цікаво… — тихо мовив він. — Дуже цікаво.

— Я… прийнята? — ледве видихнула вона.

— Ти… — він подивився на символи, що диміли. —
ти загроза.

Він простягнув руку.

— Ласкаво просимо до Академії Тіней.

Увечері Ліару привели до кімнати — маленької, з вузьким ліжком і вікном на море. Хвилі билися об скелю, ніби хотіли зруйнувати саму будівлю.

На столі лежала форма: темна, без знаків, без імен.

Ліара торкнулася тканини.

І вперше подумала: можливо, вона виживе.
Або… стане тим, чого боїться світ.