Кінець

ГЛАВА 59

— Мені почулося, чи вона щойно сказала… Тіамат? — недовірливо прошепотів Ронан, озираючись на Фрея.

Той лише пирхнув.
— Може, їй сниться, що ми всі персонажі її романтичного видіння.

— Ага, — підхопив Елідар, закочуючи очі. — Бо, звісно, наш куратор — древній міфічний дракон, який закохався у студентку. Звучить абсолютно правдоподібно.

Ронан ледь стримав сміх:
— І що далі? Вона полетить з ним у світанок?

Фрей тихо зітхнув:
— Просто не заважайте.

Еріка не слухала їх. Вона йшла вперед, крізь густі зарості, не відчуваючи гілок, що чіплялись за плащ. Вона йшла до скритої галявини. Хлопці ступили за нею… і всі троє одночасно завмерли.

Посеред галявини стояв він.

Їх куратор. Ректор Академії. Людина, яку вони звикли бачити у темних мантіях, завжди бездоганно зібраного, мов із мармуру. Тепер же  босоніж, у вільних темних штанах і білій сорочці, що трохи спадала з плечей. Його чорне волосся було розкуйовджене. У місячному світлі на шиї все ще блищала тонка лінія сріблястої луски.

Він тепло посміхнувся. 
— Нарешті ти прийшла, — промовив тихо, але його голос рознісся над галявиною, мов грім, що сховався у словах.

Еріка завмерла на мить — а потім побігла. Він розкрив руки, і вона врізалась у них, мов у дім, який шукаєш усе життя. Його обійми були такими ж, теплі, сильні, трохи шершаві від луски, що ще залишалася на шкірі. Її пальці вчепилися в білу сорочку, а серце билося десь поряд з його. Він нахилився, доторкнувся чолом до її скроні та вдиїнув її аромат.
За ними, біля краю галявини, стояли хлопці.

Ронан відкрив рота, закрив, потім знову відкрив.
— Добре, — видушив він, — хтось мені пояснить, що я щойно бачу? Наш куратор. У лісі. Обіймається з нею. І… — він нахилив голову, придивляючись, — у нього що, луска на шиї?

Фрей мовчав, але його обличчя видавало, що він теж не знаходить логічного пояснення.
— Це не може бути… — прошепотів він. — Дракони ж… зникли.

Елідар, який зазвичай мав готову відповідь на все, лише глухо пробурмотів:
— Очевидно, не всі.

Ронан пирхнув, нервово проводячи рукою по волоссю.
— То виходить, ми… стоїмо перед живим драконом, який викладає в академії і закоханий у нашу Еріку?

— Схоже на те, — холодно відповів Ерік, хоч у голосі ледь чутно тремтіло здивування. — І якщо хтось мені це розповість завтра - я не повірю ні слову.

На галявині тим часом все стихло. Навіть вітер припинив рухатись. Тіамат підняв голову — його очі світилися сріблом, відбиваючи місяць. І саме тоді хлопці побачили, як за його спиною розгорнулися крила — не до кінця, лише тінь, мерехтливе сяйво, наче повітря саме не витримало його сутності.

Ронан ковтнув повітря.
— Добре… я офіційно більше не жартую про любовні пригоди.

Тіамат все ще тримав її в обіймах,коли його погляд став серйознішим, спокій у ньому змінився тінню рішучості.

— Ти вирішила? — тихо запитав він, ковзаючи пальцями по її волоссю.

Еріка підняла очі. У їхній глибині вже не залишилось сумнівів, лише ніжність і впертість.
— Так, — сказала вона рівно. — Я хочу залишитися з тобою, не хочу більше тебе покидати. Ні на день, ні на життя.

Його обличчя м’яко змінилось. Усмішка, суміш радості й болю, промайнула на губах.
— Навіть якщо це означає… покинути все і всіх? — він нахилився ближче, шукаючи хоч крихту вагання.

Еріка затримала подих. На мить — лише мить — перед очима спалахнули обличчя: її квадріум, батьки, брати, всі родичі... Та потім - срібло в його очах та те відчуття, яке з'являлося лише біля нього. Вона кивнула, впевнено, з тією дитячою впертістю, що завжди жила в ній.
— Саме так.

Тіамат вдихнув глибше, і в повітрі запахло грозою.
— Тоді все вирішено, ти моя навіки...— прошепотів він.

За ними, на краю галявини, стояли хлопці. Тиша трималася кілька секунд — і лише адепт Елідар не витримав.

— Ну й дурепа…

КІНЕЦЬ