Поклик серця

ГЛАВА 58

Еріка глибоко вздихнула та зрозуміла що шляху назад вже немає. Вона різко зірвалася з місця та побігла до своєї команди. Бібліотека зустріла її тишею і запахом старих книг. Хлопці сиділи за довгим столом біля вікна — усі троє, схилені над картами та зошитами. Вона влетіла туди, мов буря.

— Мені треба втекти, — видихнула одразу, не чекаючи, поки хтось озветься.

Троє пар очей піднялися на неї водночас.

— Що? — Ронан навіть перестав жувати вкрадений пиріжок. — Ти це серйозно?

Фрей підняв брову, повільно закриваючи книгу. .
— Куди? І чому зараз?

Еріка хитнула головою.
— Просто… мушу. Не питайте чому, будь ласка.

Мовчанка розтягнулася, густіючи в повітрі. Потім адепт Елідар повільно відкинувся на спинку стільця.
— Звісно. І ми, твої товариші по команді, повинні просто сидіти тут, поки ти зникнеш серед ночі, а винні потім будемо ми! — його голос звучав з притиском, але без злості. — Ти, мабуть, забула, що в тебе є команда.

Еріка зустріла його погляд.
— Я пам’ятаю. Просто… не хочу вас втягувати.

На мить Ерік задумався. Потім зітхнув і встав, обійшовши стіл.
— Запізно. Ми вже втягнуті. — Він подивився на Фрея й Ронана. — Збирайтесь. Якщо вже тікати, то разом.

Ронан вишкірився.
— О, нарешті щось цікаве! — і підморгнув Еріці. — Ти знаєш, як я люблю нічні пригоди.

Фрей лише кивнув, без слів, але в його очах світилася тверда рішучість.
— Ми допоможемо, — коротко мовив він.

***

Вони чекали до півночі. Академія спала, лише чергові патрулі неквапно обходили територію. Ронан, який колись був помічений у більш ніж одному "нічному рейді" по кухні, взяв на себе відволікання охорони.

— Якщо побачите блиск — біжіть, — прошепотів він і зник за рогом.

Еріка, Фрей та Елідар пересувались вузькими переходами, що вели до північної брами. Під ногами шаруділо каміння, у вікнах мигтіли відблиски факелів.

— Ти хоч знаєш, що робиш? — буркнув Елідар, коли вони зупинилися біля старого виходу. — Якщо нас спіймають, мене знімуть з посади капітана.

— Не просила тебе йти, — прошипіла Еріка, але без злості.

Він глянув на неї й ледь усміхнувся.
— Сам знаю.

Фрей відчинив замок старим ключем, який, як з’ясувалося, у нього був ще з минулої практики. Двері тихо рипнули і перед ними розчинилася темна дорога, що вела до лісу.

— Готові? — запитав він.

— Завжди, — озвався Ронан, що саме підбіг до них, задиханий, але задоволений. — Головне - не обертайтесь.

Еріка кивнула. У грудях палав вогонь, а серце билося в такт нічному вітру. Вони ступили за межу академії. Туди, де закінчувалося звичне життя — і починалося щось зовсім інше.
Еріка зупинилась на секунду, вдихнула глибше. Вона відчувала — він десь там. Її дракон. Її Тіамат.
І цього разу вона не дозволить долі знову їх розділити.

***

Ліс зустрів їх тишею, яка була надто живою, щоб здаватись просто нічною. Гілки шаруділи, немов шепотіли щось між собою, а в повітрі стояв запах вологи й грози. Десь далеко гукнула сова, і Ронан одразу здригнувся.

— От скажи чесно, — пробурмотів він, переступаючи через коріння, — ми взагалі куди йдемо? Бо схоже, що прямо в пащу якомусь лісовому чудовиську.

— Тихо, — різко прошепотіла Еріка, не обертаючись.

Фрей ішов позаду неї, його кроки були майже безшумними.
— Ми вже годину блукаємо, — мовив він спокійно, але з ноткою стриманого роздратування. — Якщо в тебе є хоч якийсь орієнтир — поділись.

Елідар, як завжди, ішов ззаду, склавши руки за спиною.
— Вона, мабуть, керується інтуїцією, — протягнув він. — Або зірками. Або голосом у голові, хто їх тепер розбере.

Ронан пирснув.
— Голосом у голові, точно. Може, це той самий загадковий хлопець, через якого вона витріщалася в нікуди весь тиждень?

Еріка різко обернулась і шикнула:
— Замовкніть, усі троє. Сюди, — тихо сказала вона й рушила вперед, не чекаючи відповіді.

Хлопці переглянулись, але пішли за нею. Ронан знизав плечима:
— Якщо нас потім знайдуть у цьому лісі, я вимагаю, щоб на моєму надгробку написали “загинув через чужі любовні пригоди”.

— Мовчи й іди, — кинув Елідар, але в голосі його відчувався сміх.

Вони йшли все глибше, поки туман не почав оповивати їх щільніше. Листя шелестіло, десь збоку блиснуло щось схоже на луску. Еріка зупинилась, її пальці почали тремтіти.

— Тіамат… — прошепотіла вона ледь чутно.

Повітря у відповідь затремтіло. Хлопці миттєво насторожились. І в ту ж мить десь між деревами спалахнуло слабке срібне сяйво, вони точно на місці.

— Добре, — прошепотів Ронан, — тепер я точно переконався, що це не просто побачення.

Елідар хмикнув.
— Мовчи, рудий, або тебе першим прикінчать.