Лише її дракон

ГЛАВА 57

Минуло кілька днів.

Тіамат раптово зник, перед цим поцілувавши її та сказавши, що б вона цей час взяла на прийняття нової інформації про нього, про неї та про їх минуле... Еріка спершу намагалася вдавати, що все гаразд, що її думки не крутяться довкола його погляду, його слів, дотику. Але з кожною годиною це ставало складніше.

Вона сиділа в аудиторії, дивлячись у сторінку конспекту, на якій чорнило давно висохло, а сенсу не було жодного. Слова викладачки розчинялися в повітрі, як туман. Вона ловила себе на тому, що слухає не її голос, а спогад того тихого низького сміху одного загадкового ректора.

Ронан першим помітив, що щось не так.
— Ти вже третій день не чуєш, коли до тебе говорять, — сказав він, кидаючи на стіл перед нею яблуко. — Якщо так піде далі, Фрей почне думати, що ти зачарована.

Фрей лише пирхнув, а потім тихо зазначив.
— Почне? Я вже так думаю, — промовив, не піднімаючи погляду від зошита. — Учора Еріка двічі переплутала рік заснування королівства. Один раз — помилилась навіть на декілька століть.

Еріка посміхнулась краєм губ, але ця посмішка не торкнулася очей.
— Можливо, я просто втомилась, — тихо відповіла вона.

Але всі троє знали — це неправда. Вона не втомилась. Вона… чекала. І боялась, що якщо визнає це вголос, усе розсиплеться, як пил.

Коли на подвір’ї академії сходило сонце, вона щоранку мимоволі дивилась на лінію лісу. Туди, де востаннє стояв він. Її пальці ще пам’ятали його тепло.

Дні текли повільно. Їй снилися сни — надто реальні, щоб бути просто снами. Срібні крила, тіні в воді, голос, що кликав її на ім’я, але не людським тоном. І кожного разу, прокидаючись, вона відчувала легкий запах озону в повітрі.

Одного вечора, коли решта команди пішла до бібліотеки, Еріка залишилась стояти посеред пустинного коридору. На мить, їй здалося, що зараз до неї із авдиторії вийде їх куратор, але він так і не з'являвся.

Вона щосили заплющила очі та затамувала подих. Освідомлення прийшло так само миттєво як й віітер з під його крил, її тоді окутав.

Вона більше не хоче розлучатися з ним ніколи. Їй більше нікого й нічого не треба. Лише її дракон.

Вона торкнулася холодного каменю стіни, намагаючись вловити хоча б тінь того тепла, яке відчувала тоді, коли стояла поруч із ним. Але замість цього лише холод, що просочувався під шкіру.

Її серце билося швидше. У голові зринали уривки його голосу, окремі слова, що звучали так, ніби хтось шепотів їх просто поруч: «Я не змушу тебе згадувати. Я просто… поруч.»

— Де ти зараз?.. — прошепотіла вона в порожнечу, не сподіваючись на відповідь.

Та в ту ж мить повітря в коридорі ледь тремтіло. На світлі факелів промайнув ледве помітний срібний відблиск, наче пил від крил, що щойно торкнулися каменю. Еріка завмерла. Її очі звузилися, подих став уривчастим.

— Тіамат?.. — ледь чутно, майже на подиху.