Доріжка між світами

ГЛАВА 56

Еріка мовчала. Її думки стрибали між словами, які щойно пролунали, й поглядом, що залишався незбагненно спокійним, попри те, скільки в ньому ховалося: біль, очікування, ніжність, страх.
Вона відчувала — тут більше, ніж просто слова. Це було зізнання. Клятва. І сповідь водночас.

— Якщо ми справді… споріднені душі, — вона ковтнула ком у горлі, — то чому я нічого не пам’ятаю?

Тіамат повільно опустив голову ближче до землі, ніби вклонившись їй.

— Бо щоразу, коли ти приходиш у цей світ, пам’ять стирається. І щоразу я шукаю тебе, навіть не знаючи, яке обличчя буде твоїм цього разу. Я бачив тебе… у стількох тілах...версіях... І завжди знаходив. Та ніколи не наважувався говорити першим.

— Але чому? — її голос здригнувся. — Чому саме я? Чому це повторюється?

— Тому що ми — вузол. З’єднання між світом людей і світом… моїм. Лише коли ти згадуєш — усе починає змінюватись, і нам більше не доведеться грати ці ролі.

Він замовк. І в ту тишу вона нарешті відчула: холодна галявина навколо ніби відступила, вітру більше не було. Натомість простір між ними почав світитись легким серпанком. Тіамат повільно — дуже повільно — почав змінюватися. Його тіло затуманилось срібним сяйвом й вже за мить перед нею стояв він. Людина. Чоловік із такими ж очима, з тим самим поглядом.

Риси його обличчя були знайомі до болю, і водночас тепер зовсім інші. Високий, спокійний, наче вийшов з її снів. На його шиї досі можна було побачити трохи сріблястої луски.

— Тіамат… — прошепотіла вона.

Він кивнув.
— Ти вже бачила мене таким, — м’яко сказав він. — Але цього разу я не ховатимуся.

Еріка зробила крок, іще один. Зупинилась лише за кілька сантиметрів.

— І що тепер? — запитала вона. — Якщо я… якщо я справді маю бути кимось іншим… кимось більше, ніж просто дівчиною з академії?

Він не відповів одразу. Але потім, не відводячи погляду, промовив:

— Тепер — ти маєш вибір. Я не змушу тебе нічого згадувати. Я просто… поруч.
Скільки треба.

Еріка зробила ще один крок — не подумки, не обережно, а впевнено, як той, хто більше не тікає. Її долоня ковзнула до його грудей, і вона зупинилась зовсім поруч. Між ними вже не було снігу, тиші чи часу. Лише тепло.

Тіамат обійняв її майже одразу. Його руки обережно, але впевнено обвили її, втягуючи в себе, в спокій, у безумовність. Він тримав її так, ніби боявся знову втратити.
Так, ніби більше не буде "потім", буде тільки "зараз".

— Мені страшно, — прошепотіла вона, втиснувшись у його груди. — Я нічого не розумію… нічого.

Його відповіддю став тихий, глибокий сміх, не знущальний, а такий, від якого хотілось закрити очі й просто слухати.

— Знаю, — сказав він і притис її ще сильніше. — Але що б не сталося… я не дозволю, щоб тобі заподіяли бодай крихту зла. Ти — під моїм крилом.

Еріка повільно підняла голову, вдивляючись у його сріблясті очі. Там не було ані сумніву, ані страху — лише тиха обіцянка.

Її пальці самі собою потяглися до нього. Занурилися в його чорне волосся — густе, м’яке, живе. Вона притягнула його до себе, не чекаючи дозволу, не питаючи. Просто тому що… відчувала.
Що цей поцілунок не про пристрасть. А про ніжність, яка вирувала у повітрі.

Тіамат відповів так, ніби чекав цього століттями. Його руки знову обійняли її — тепер щільніше, так сильно, що в Еріки перехопило подих. Повітря зникло з легень, але вона не відірвалася. Бо в цю мить здавалося, що саме він — її кисень.