Я більше не витримаю мовчати

ГЛАВА 55

— Ти завжди так порівнюєш священних істот із хатніми тваринами? — його голос, спокійний і теплий, торкнувся її думок, як легкий подих.

Еріка ледь здригнулась, а потім раптом посміхнулась. Не впевнено — ще трохи розгублено, але щиро. Вона не відвела руки від луски. Її пальці ще тримались за це тепло, за дихання, за реальність, яка здавалась сном.

— А ти завжди підслуховуєш думки? — відповіла вона вголос, ковтаючи хвилювання.

Дракон не відповів одразу. Його очі — сріблясті як сяйво місяця — повільно звузились.

— Лише твої, — нарешті почувся голос. — Бо ти не ховаєшся.

Її серце стислося. Ці слова прозвучали так просто, але… вона відчула в них щось більше. Щось знайоме. Як відгомін далекого голосу, який вона вже колись чула... у сні? І майже забула.

— Але ми ж… ми не знайомі, — прошепотіла вона, відступаючи на крок. — Ти мене нещодавно зустрів.

— Ні, — заперечив Тіамат, нахиливши голову. — Я знайшов тебе.

Навколо знову здійнявся вітер, підняв сніг, зірвав із плечей її капюшон. Але вона не рухалась. Стояла посеред галявини, маленька вона та величезний дракон — і дівчина була абсолютно спокійна.

— Що ти маєш на увазі? — Її голос трохи затремтів.

— Ти вже була тут. Не в цьому тілі, не в цьому часі. Але була. Я відчув тебе з першого подиху. І ти відчула мене — саме тому не злякалась.

Еріка дивилась на нього широко розплющеними очима. Її думки метались, як сніжинки у віхолі. Вона хотіла щось заперечити, але в її серці вже зріла відповідь. Ще не розуміння — лише тінь, інтуїція, тиха впевненість у чомусь важливому.

— Тоді… хто я? — Її голос ледь чутно затремтів. Не від страху — від наближення чогось, що вона, можливо, несвідомо знала завжди.

Тіамат не відповів одразу. Він дивився на неї так уважно, ніби бачив не лише її тіло, а кожну тінь і світло в її душі. Потім, тихо, але з такою впевненістю, яка не потребувала доказів, сказав:

— Ти — моя. Крізь усі світи й виміри. Та, що поверталась до мене знову і знову. Ми — не просто зв’язані. Ми споріднені душі. І ми мали знайти одне одного знову.

Еріка відчула, як в її горлі щось стискається. Від ніжності, від жаху, від якоїсь незрозумілої давньої туги, яка пробудилась в серці. Він зазирнув прямо в її очі та додав:

— Цього разу я не втрачу тебе. Нізащо.

Її серце калатало, як шалене. Вона не могла говорити одразу, не могла навіть дихнути нормально. Але потім, ковтнувши холодного повітря, спитала:

— Чому… чому зараз? Чому не раніше? Навіщо все це? Академія, маски, мовчання?

Тіамат довго мовчав, за цей час Еріка ще раз встигла просканувати його величну драконячу постать. Але лише вітер між ними шелестів. А потім він все таки відповів — низько, рівно, без жалю:

— Бо настав час. Бо більше я чекати не міг.

— Але… — вона зробила крок ближче, — ти був поряд весь цей час. І мовчав.

— Бо ти не була готова. А я… я не мав права змушувати тебе згадати. Не тоді.

— А тепер маєш?

— Ні, — він усміхнувся, і в тому погляді було стільки болю, що вона ледве втримала сльози. — Але я більше не витримаю мовчати.