Котик

ГЛАВА 54

Дракон піднявся в повітря майже нечутно — наче тінь, що відірвалася від землі й потекла до неба. Крила розкрилися повністю, мов дві срібні завіси, що піймали місячне світло. Луска блищала, кожен її сегмент мерехтів у півмороку, як начищене скло. Повітря навколо затремтіло від магії й сили, а Еріка стояла посеред галявини, не в змозі відвести очей.

Тіамат ширяв над нею плавно, без зусиль, виводячи кола під куполом зірок. Вітер, збурений помахом його крил, обіймав її обличчя, розвіваючи пасма волосся, лоскочучи шкіру. Її дихання було тихим і глибоким — ніби кожен вдих і видих належав вже не їй, а цій дивній реальності, де вона стала свідком чогось, що не має права існувати.

«Дракони — це казки… легенди… міфи…» — думки плутались у голові, але навіть вони більше не звучали впевнено. Бо те, що вона бачила, було занадто реальним, занадто прекрасним, щоб від нього відвернутися.

Його рухи в повітрі були плавними й точними. Він летів колами, потім злітав вище, обертався, змінював напрямок, ніби танцював під невидиму музику, що лунала лише для нього. Її очі блищали — не від сліз, а від світла, від захвату, від… здивування. Вона не знала, скільки часу минуло: хвилини, години чи вічність.

І раптом — його голос. У її голові, тихий, м’який, ледь насмішкуватий:

— Ти ще боїшся мене?

Її серце завмерло. Вона схилила голову, заплющила очі й прислухалася до себе. Здивування, так. Тремтіння — теж. Але страх? Справжній страх, що сковує дихання, паралізує тіло… Його не було.

«Ні», — прошепотіла вона подумки, розгублено, навіть трохи засоромлено. — «Я… я зовсім не боюся тебе».

І в ту ж мить вона почула його сміх. Не гучний, а тихий і щирий, наче теплий струмінь води торкнувся її свідомості.

— Саме тому я шукав тебе. Серед усіх світів. Серед мільйонів облич і доль. Саме тому — ти.

Вона завмерла. Її погляд знову злетів у небо — і зустрівся з його очима, що світилися, як два срібних півмісяця. Його силует став чіткішим, коли він почав знижуватися, все ближче до землі, зменшуючи кола.

«Серед… усіх світів?» — її серце стислося. Що це означає? Чому саме вона? Що він мав на увазі?

Та запитання залишилися в її голові, бо вже за мить Тіамат приземлився знову на ту саму галявину. Обережно, мов не хотів злякати землю під собою. Величезні крила склалися за його спиною, і його тіло, хоч і залишалося драконячим, все одно випромінювало щось знайоме. Щось, що вона вже бачила у погляді, у рухах, у словах. Це був він. Той самий Тіамат. Її ректор. Її куратор. І хтось… зовсім інший.

Він опустив голову трохи нижче, наближаючись. Його погляд залишався спокійним. У ньому не було ні зверхності, ні вимоги — лише очікування. Він ніби запрошував її подивитися ще раз. Побачити його по-справжньому.

Еріка зробила крок уперед. Дуже повільно.Її долоня злегка здригнулась, але вона підняла руку й доторкнулась до його луски. Вона була теплою. І жива. Легка вібрація пройшла крізь її пальці, відгукнулась у грудях.

«Як великий котик, тільки з лускою.»