Щось небезпечне

ГЛАВА 53

Сяйво, що вкривало Тіамата, вже не просто мерехтіло — воно струменіло хвилями, мов тече по його тілу, ніби ллється зсередини. Еріка стояла в ступорі, широко розплющеними очима вдивляючись у це нереальне видовище. Її руки тремтіли, серце билося в такт до якогось стародавнього, невідомого ритму, що бринів у повітрі. Її пальці судомно стискали тканину халата, бо нічого більше не тримало її в реальності.

Світло спалахнуло на мить — яскраво, осліплююче. Вона прикрила очі, інстинктивно відвернувшись, а коли обережно знову подивилася — побачила те, що змусило її забути, як дихати.

Перед нею стояв… дракон.

Величезний, блискучий, з лускою кольору місячного срібла. Його крила, напівпрозорі та водночас могутні, ледве ворушились, піднімаючи в повітря легкий вітер. Лапи з чітко вираженими кігтями стояли твердо, наче впивалися в землю. А очі — ті самі, що дивилися на неї нещодавно з людського обличчя — тепер світилися глибоким, проникливим світлом. Їхній погляд був незбагненним, величним, спокійним… і знайомим.

Еріка зробила крок назад, нога зачепила камінець, і вона ледь не втратила рівновагу. Її губи самі прошепотіли:

— Цього не може бути…

Вона ще раз кліпнула, але видіння не зникло. Дракон стояв перед нею — величний, спокійний, без жодного натяку на загрозу. Але її розум не міг цього прийняти.

— Драконів… не існує, — прошепотіла вона знову, не зводячи з нього погляду. — Їх… не існує…

Вона повторювала це, наче мантру, сподіваючись, що від цього все зникне. Що прокинеться, що щось зміниться. Але нічого не змінювалося. Холодне сріблясте світло лягало на її обличчя, вітер тремтів у листі дерев, а дракон все ще був тут — реальний, живий… і він дивився просто на неї.

І тоді вона почула голос. Але не в повітрі, не ззовні. У своїй голові.

— Насправді існують, — пролунав знайомий голос Тіамата з легким сміхом.

Еріка стиснула щелепи. Її груди здригнулись — не від страху, а від відчаю. Її реальність валили, наче стару вежу, камінь за каменем. Вона ледь стояла.

— Це… сон?… — ледь чутно прошепотіла вона.

— Якби це був сон, ти б вже давно прокинулась, — знову відповів Тіамат, цього разу м’якше, вже без усмішки.

Вона стиснула руки в кулаки, щось усередині неї хотіло кричати, але інша частина — мовчки споглядати. Вона не могла відвести очей. Його довга шия, потужна грудна клітка, хвіст, що злегка ковзав по траві, крилата тінь, що лягла на дерева… все це було настільки прекрасним, настільки неможливим, що серце в ній билося то прискорено, то зупинялося.

Він зробив крок до неї — м’який, обережний, майже нечутний. Його очі залишалися прикутими до неї.

— Чому…? — спитала вона вголос, сама не знаючи, що саме питає: чому він їй це показав? Чому саме зараз? Чому він взагалі ДРАКОН?

— Бо ти маєш знати, з ким маєш справу, — відповів голос, лунаючи в її свідомості, немов другий подих.

Еріка проковтнула повітря. Сльози зрадницьки підступили до очей, але вона не дала їм впасти.

— Я… я не знаю, що думати…

— І не думай. Просто дивись.

Дракон — Тіамат — розправив крила. Вони сягнули по обидва боки між деревами, створюючи грізний і прекрасний силует. Срібне сяйво не згасало, воно пульсувало, живе, у такт його серцю — і в такт її власному.

Еріка стояла мовчки, з запаленими щоками, заплутаними думками і дивним тремтінням десь під ребрами. Вона не знала, хто він. Але знала, що перед нею не ворог. І більше не було сумнівів — Тіамат не просто ректор, не просто людина… він щось більше. І щось небезпечне.

І, можливо, саме тому вона хотіла залишитися поруч із ним...