Справжній капітан

ГЛАВА 51

Темрява була щільною, майже матеріальною, але магія Тіамата пробивала її, мов лезо. В одну мить вони обидва стрибнули з балкона. Еріка заплющила очі, впевнена, що їхнє падіння буде жорстким, а кінець — невідворотним. Але цього не сталося.

Його руки тримали її міцно, і щось невидиме, майже невагоме, підхопило їх у повітрі, ніби сам простір відмовився підкорятися законам гравітації. Вони опустилися на землю безшумно — навіть трава не шаруділа під ногами. Тіамат не дав їй часу отямитися: однією рукою обережно, але без жодних сумнівів, він закинув її собі на плече.

"Що він робить? Куди несе мене серед ночі?" — думки Еріки били в голові, як вируюча річка. Її тіло було скуване страхом, серце вистукувало тривогу в грудях, а пальці нервово смикали тканину його плаща. Вона намагалася заговорити, щось сказати, але в горлі стояв клубок.

— Навіть не думай, — тихо і рівно пролунав його голос. — Моя магія не дозволить тобі нічого утнути.

Ці слова прошили її холодом.

"Тобто я навіть кричати не зможу?" — жах охопив її з новою силою.

"Все. Він мене зараз вкраде. Або вб'є. Або щось ще гірше."

Тіамат йшов знайомими стежками академії, які в напівтемряві здавалися зовсім іншими — мов провідники до іншої реальності. Тільки ліхтарі ледве мерехтіли, освітлюючи вузьку дорогу. Саме тоді Еріка помітила дві постаті, що йшли їм назустріч.

— Ерік? Ронан? — вирвалося у неї в голові, іскра надії блиснула у серці. Вона почала щосили махати руками, стукати кулаком Тіамата по спині, але марно. Хлопці пройшли повз. Навіть не поглянули у їхній бік.

"Вони… не бачать нас? Чому? Вони ж прямо поруч!" — її серце боляче стислося.

— Що ти тягнеш мене сюди?! — буркнув Ронан.

— Я ж кажу, у мене погане передчуття, — відповів Ерік, зупиняючись на мить і оглядаючи нічну доріжку.

Тіамат призупинився, його рухи стали повільнішими. Він глянув їм услід, а тоді — вниз, на Еріку. В його очах на мить з'явилося щось схоже на… повагу?

— Вроджений капітан, — сказав він напівголосно. — Відчув, що частині його команди загрожує небезпека.

Еріка прикусила губу, щоб не заплакати, але вона відчула як його тіло трохи напружилось, потім він уповільнив ходу, не озираючись, не видаючи жодної емоції. Але вона — вона відчувала кожну зміну в ньому. Вона затамувала подих і почала стукати по його спині, щосили, без голосу, лише руками — благаючи, щоб її помітили. Вона навіть розмахувала руками, зібравши залишки сил, навіть якщо це виглядало безглуздо, поки лежала на його плечі.

Але нічого.

— Чуєш? — знову пролунав голос Ронана. — Мені здається, я щось почув…

— Тобі здається, — буркнув Ерік. — Це просто сови, як завжди. Їдемо далі.

І вони пройшли повз. Просто пройшли повз.

Еріка закусила губу до крові, сльози враз наповнили очі, та вона зціпила зуби.

«Ні… це не може бути… Вони були так близько… Я могла б…»

Вона знову вдарила його, але відчула, що все ще безпорадна. Її руки просто ковзали по його спині, мов по скелі. Її пальці ще раз сіпнулися.

"Я нічого не можу зробити. Я повністю під його контролем. Наче лялька."

Вітер пробігся листям дерев, принесши із собою запахи ночі, і ця прохолода ненадовго витіснила її паніку. Вона заплющила очі. Її єдиною надією тепер було, що Тіамат просто зупиниться. Що він ще не зовсім втратив розум. Але кожен його крок віддаляв її від академії, від безпеки, від хлопців… від себе самої.

І хоча ззовні вона була мовчазною, всередині вирувала буря — образа, страх, розгубленість і дивне, незрозуміле бажання зрозуміти його. Бо навіть зараз… навіть коли вона тремтіла, вона все одно хотіла знати: ким ти є, Тіамат? І чому я досі хочу вірити, що ти не ворог?

Його кроки ставали чимдалі повільнішими, мов він сам не до кінця був певен, куди прямує. Але не зупинявся. Еріка беззвучно лежала на його плечі, немов приречена спостерігачка власної долі, всередині якої шалено рвався вихор почуттів.

«Що ти робиш, Тіамате?.. Чому ти мовчиш? Чому ти мене не поясниш? Чому просто не відпустиш?»

Кожен його рух здавався злагодженим, надто впевненим, але вона відчувала: всередині нього щось клекотить, щось надломлене, невимовне, що стримується лише силою волі. Її долоні тремтіли. Від страху. Від гніву. Від того, що вона нічого не може змінити.

Тіамат звернув з основної доріжки, і тепер вони йшли вузькою стежкою, що вела вглиб лісу який овивав академію. Ліхтарі лишилися позаду, і тінь дерев поглинала їх, мов ріка. Ветхе каміння хруснуло під ногами куратора, але навіть воно звучало тихо, наче боялося порушити цю напружену тишу.

Еріка розуміла: вона більше не може чекати.

— Зупинись, — нарешті вирвалося з її вуст, майже шепіт, але достатній, щоб він почув.

Тіамат не відповів, але сповільнився ще більше.

— Ти не можеш просто мовчати й тягти мене невідомо куди! — голос її тремтів, але вона змусила себе говорити далі. — Я не річ. Я не твоя власність. Я людина!

Його кроки зупинилися повністю. Тіло Еріки завмерло — мов перерізана нитка чекання нарешті впала на підлогу. Тіамат повільно опустив її на землю.

Вона встигла зробити крок назад і схопитися за найближче дерево, ніби воно могло дати їй опору. Її подих був переривчастим, серце билося в горлі. Вона подивилася на нього — у темряві його постать здавалася ще більш загрозливою, та все ж… щось у ньому змінилося. Його плечі були напружені, але не від злості. Очі вже не палали. Вони були спустошені.

— Скажи хоч щось, — тихо попросила вона.

Він подивився на неї, довго, мов вивчаючи, чи справді вона готова почути.

— Я не збирався цього робити. Але ти сказала, що боїшся мене, — його голос знову став тихим, але в ньому жевріло щось віддалено схоже на біль. — І я зрозумів… що більше не можу грати.