Кажи

ГЛАВА 50

Еріка машинально почала відступати назад. Її босі ноги ковзали по холодній підлозі, серце билося так швидко, що здавалося — кожен удар віддається луною в стінах кімнати.

Вона вже дотягнулася до дверей і хотіла було швидко їх зачинити, але... Тіамат спокійно, майже нехотячи, поставив ногу в отвір, не дозволяючи їм зачахнутись. Легким рухом він відчинив двері ширше. Його постать здавалася вищою, темнішою, майже загрозливою в тьмяному світлі нічника.

Еріка різко розвернулася й швидко попрямувала вглиб кімнати, намагаючись тримати його в полі зору. Інстинкт буквально кричав: не повертайся до нього спиною. Ні за що.

Двері тихо зачинилися за його спиною. Глухий звук клацання замка змусив її здригнутися.

Він почав рухатися вперед — повільно, неквапливо, крок за кроком, ніби насолоджуючись кожною миттю наближення. Його золотаві очі світилися у півтемряві, немов у нічного хижака, що загнав здобич у кут. Еріка судомно ковтнула повітря, шукаючи очима хоч щось, чим можна було б оборонятися. І натрапила поглядом на невелику подушку, що лежала на канапі.

Не думаючи, вона схопила її й кинула в нього з усієї сили. Подушка пролетіла півметра… і зупинилася в повітрі. Тіамат навіть не поворухнувся.

Ледь помітний спалах магії — легкий сріблястий серпанок навколо нього — змусив подушку просто змінити напрямок і безпечно впасти на підлогу біля його ніг.

Еріка розгублено завмерла. Її очі розширилися від шоку.

"Він… навіть не застосував жодного закляття. Просто… подумав?"

У грудях стало ще важче. Вона завжди знала, що Тіамат сильний. Його аура, його постава, його вміння тримати будь-кого в напрузі — усе це говорило про силу. Але зараз вона вперше відчула її справжній масштаб. Без жодного зусилля він відбив її атаку — навіть не зрушивши з місця. Хоча це важко було назвати справжньою атакою.

— Ти… — вона ледве вичавила з себе слова, відступаючи ще далі. — Ти…

Пройшла мить. Густий морок між ними ніби затріщав, і Тіамат на мить виглядав розгубленим. Він кілька разів кліпнув, наче намагаючись стряхнути із себе якийсь наплив темних думок. Його погляд, який досі палав небезпекою, нарешті став більш сфокусованим — тепер він дивився на неї не як на супротивника… а як на когось важливого.

— Еріко?.. — його голос був глухим, хрипким, наповненим неприхованою тривогою. — Ти мене боїшся?

Її тіло судомно здригнулося. Вона стояла, ледь тримаючись на ногах, і відчайдушно шукала поглядом шлях до втечі. Кімната, яка раніше здавалася такою знайомою, тепер перетворилася на пастку. Єдиний вихід — двері — були за його спиною.

Але в коридорі... Вона згадала про студента, який досі міг лежати там, можливо без свідомості. Йому потрібна допомога. Вона не може залишити його. Пальці Еріки судомно зімкнулися в кулаки. Її серце шалено калатало, видаючи її страх навіть без слів.

Тіамат спостерігав за нею, не зводячи очей. Раптом він склав руки на грудях і його голос пролунав різко, ніби удар.

— Кажи.

Еріка здригнулася. Її погляд повільно піднявся на нього — і вона зустріла ті самі золотаві очі, які стільки часу здавалися їй теплими... а тепер лякали до крижаного холоду.

Вона судомно ковтнула повітря, намагаючись знайти в собі сили.

— До цього моменту... — її голос був таким тихим, що вона сама ледь його чула. Вона зупинилася, змусила себе вдихнути й закінчила: — До цього моменту я чомусь... вірила у вас. А зараз... в мене немає цього відчуття.

Тіамат уважно слухав, не перебиваючи. Він повільно кивнув, ніби приймаючи її слова... і все ж не відступив.

— Ти не відповіла на моє питання, — холодно нагадав він.

Еріка на секунду заплющила очі. Її думки металися хаотично, серце билося у вухах.

"Я боюсь його? Це дійсно так?"

Вона ледве змусила себе знову підняти голову.

Її губи ледь ворухнулися, наче вона витягувала слова крізь страх, що паралізував її.

— Так... боюся, — прошепотіла вона майже беззвучно.

Його відповідь, змусила Еріку застигунти та навіть не дихати.

— Ще занадто рано для цього.

Тіамат мовчав. Лише дивився на неї важким, сповненим якоїсь внутрішньої боротьби поглядом. Нарешті він тяжко зітхнув — так глибоко і болісно, ніби всередині себе ухвалив якесь важке рішення. Еріка стиснулася ще більше, коли побачила, як він зробив крок уперед.

— Що ви таке кажете? — вирвалося в неї, майже несвідомо.

Її голос тремтів, наповнений розпачем і страхом, змішаним із краплею надії, що він зараз скаже, що це все було непорозумінням, що вона щось неправильно зрозуміла. Але замість цього Тіамат лише важко видихнув. Його погляд став ще серйознішим, ще глибшим.

— Краще я покажу, — сказав він рівно.

Щось у його голосі змусило Еріку похолонути. Вона інстинктивно відступила назад — і вперлася спиною в холодну стіну кімнати. Відступати більше було нікуди.

Тіамат без зайвих слів рушив до неї. Його рухи були швидкими, впевненими, як завжди. Але цього разу в них відчувалася якась дивна... рішучість, якої вона раніше не помічала.

Еріка навіть не встигла зреагувати. В одну мить його сильні руки обхопили її, і наступної миті вона вже була закинута на його плече, як легка іграшка.

Вона завмерла від шоку. Навіть не спробувала чинити опір — просто заніміла, бо страх скував її тіло. В голові панічно промайнули думки:

"Мене зараз викрадуть?! Чи він збирається… мене вбити?"

Вона з переляком озиралася, бачачи лише його спину, і відчайдушно намагалася зрозуміти, що буде далі. На її подив, він пішов не до дверей, а попрямував до вікна.

Еріка відчула, як її тіло скувала крижана паніка. Що він робить?! Чому до вікна?! Її дихання стало поверхневим, ледь чутним. Вона почала дрібно тремтіти, не в змозі навіть видати жодного звуку.

Її серце билося так голосно, що вона була впевнена — він має його чути. Тіамат наближався до вікна з такою впевненістю, наче це було найзвичайніше в світі рішення.