Страх

ГЛАВА 49

Темна кімната була наповнена тишею, яку зрідка порушували лише легкі подуви вітру за вікном. Уся академія давно спала, затихла у своїй величній самотності, лише кілька приглушених світлячків світилися за межами її високих стін.

Еріка лежала на спині, втупившись у стелю, яку навіть не бачила в темряві. Погляд був розфокусований, думки — розкидані, як розірвані сторінки щоденника, які вітер розніс по всьому світу. Вона вже кілька годин безуспішно намагалася заснути, але її розум не давав їй спокою.

Тіамат.

Це ім’я било в скронях кожного разу, коли вона заплющувала очі. Він з’явився в її житті, як буря — неочікувано, гучно, всупереч усьому. З перших днів він збивав її з пантелику: то відштовхував, то притягував; то лаяв, то ховав за собою; то був чужим, то ставав ближчим за всіх, кого вона знала.

"Я не знаю його, — думала вона. — Може, й ніколи не знала."

Слова Амора крутились у неї в голові з новою силою. «Його ніде не існує». Це звучало як вирок. А ще — як підтвердження її найстрашніших підозр.

Хто він?

Його очі, його голос, його дивна присутність у кожному її русі. Вона не розуміла, чому не змогла дозволити брату зайнятися цим розслідуванням негайно. Чому сказала: "Зачекай". Чому прикрила того, хто сам ніколи не відкривався. Відповідь лежала десь у глибині її серця — там, де було щось, схоже на довіру. Чи, можливо, щось більше. Вона повернулась на інший бік, закутавшись у ковдру так, ніби могла сховатися від усього світу. Її пальці мимоволі стиснули край тканини.

"Я боюсь дізнатися, ким він є насправді. Боюсь, що коли правда відкриється… він зникне, так само несподівано як і з'явився у моєму житті."

Він завжди був занадто далекий і занадто близький водночас. Але за останні дні з’явилася тріщина. У стіні, яку він так довго будував між собою і нею, з’явився перший промінь. І вона боялася зруйнувати його остаточно.

"Перш ніж щось робити — я повинна зрозуміти, що між нами. Чи можу я довіряти йому. Чи може він довіритися мені."

Це було не просто кохання. Не просто зацікавлення. Це було щось, що обпікало зсередини. Щось, що не давало спокою ні вдень, ні вночі. І вона мусила знайти на це відповідь першою. А вже потім, якщо все зруйнується — тоді викличе Амора, розкаже все директору, попередить Раду, якщо доведеться.

Але не зараз. Бо ще була надія, що відповідь можна знайти не в архівах… а в очах самого Тіамата. Вона заплющила очі, вже не сподіваючись заснути, але не маючи сили думати далі. Лиш одна думка тихо закрутилася, мов молитва:

"Нехай все буде добре. Я не хочу його втрачати..."

***

Морок ночі вже вкотре обіймав кімнати Еріки, приглушуючи світло місяця за вікнами. Вона лежала, згорнувшись у ковдрі, вже майже засинаючи. Свідомість пливла між сном і реальністю, а тіло нарешті розслабилося. Та раптом... щось змінилося.

Десь у глибині коридору пролунав звук. Глухий, важкий — не схожий на дерев’яні скрипи чи вітрові подихи. Еріка розплющила очі та відчула як її серце почало шалено калатати.

Вона затамувала подих і прислухалась. За стіною пройшов ще один звук — цього разу приглушене гупання, а потім — тиша. Але така, що, здавалося, кричала. Її серце завмерло на долю секунди, а потім почало шалено калатати.

Дівчина скинула ковдру та босоніж пройшлась по своїм кімнатам. Кожен крок лунав занадто голосно, і вона мимоволі затримувала подих, прислухаючись. Усе було як завжди: стіл, полиці, книги… Але щось було не так. Вона відчувала це спиною, шкірою, кожною клітиною тіла.

"Хтось тут є?"

Вона вже хотіла повертатися, коли різко пролунав ще один звук — цього разу чіткіший. Наче щось чи хтось впав. І одразу після цього — короткий, приглушений хрип. Не думаючи більше, вона кинулась до дверей і смикнула ручку.

Коридор, що вів від її покоїв, був залитий тьмяним місячним світлом. І там, посеред проходу, вона побачила їх. Куратор Тіамат стояв, розгорнутий боком до неї, його дихання було глибоким і важким, а плечі напружені.

На підлозі біля його ніг лежав один зі старших студентів. Обличчя того було спотворене від болю, ніс явно був зламаний — кров вже розтікалася по підлозі, утворюючи темну калюжу. Очі студента були прикриті, а сам він нерухомий.

Еріка не одразу змогла щось сказати. Її погляд ковзнув до руки Тіамата.

Його кулак був стиснутий так, що суглоби побіліли. Із міжпальців стікала кров — тонким, темним струмком.

— Що… — її голос зірвався. — Що тут сталося?

Тіамат не одразу відповів. Він повільно підняв голову, і його погляд упав на неї.

Її серце стиснулося.

Його очі… вони не були такими, як завжди. Там не було холодної відстороненості. І навіть не тієї загадкової теплоти, яку вона бачила іноді. Ні. Там палала люта, темна лють. Його погляд був схожий на зброю — різкий, рішучий і смертельно точний. І саме в цей момент Еріка відчула те, чого ще ніколи не відчувала поруч із ним.

Страх.

Справжній, глибокий. Він пронизав її з голови до п’ят, змусивши зробити крок назад. Дихання перехопило, і всередині щось боляче стиснулося. Тіамат дивився на неї ще кілька секунд, а потім повільно розтиснув кулак. Кров стікала по його пальцях на підлогу, змішуючись з тією, що вже була під ногами.