Жодний архів

ГЛАВА 48

Він зробив крок назустріч, піднявши руки в жесті миру.

— Все гаразд, Ері. — Його голос був спокійним, навіть лагідним. — Я збрехав. Насправді… бабуся жива-здорова.

На мить у повітрі запанувала тиша. А потім:

— ЩО?! — вирвалося з Еріки.

І наступної ж миті вона схопила подушку з крісла й почала лупцювати ним брата, хоч і без особливої сили.

— Ти… Ти…! Я ледве не померла від страху, Аморе! — її голос тремтів. — Як ти міг так сказати?!

— Ага, — з іронією пробурмотів він, прикриваючи голову руками. — Таке враження, що справді вмираєш… від люті.

— Я думала… — вона задихалася, зупинившись лише тоді, коли подушка випала з рук. Її очі блищали від нервового напруження. — Я думала, з нею щось сталося…

Амор видихнув і з усмішкою підійшов ближче, поклавши руки їй на плечі.

— Ні. Вона, скоріше, всіх у цій академії переживе, включно з директором і, може, навіть із самим Тіаматом.

— Не смішно, — буркнула Еріка, але її серце вже билося не так швидко.

Вона провела тремтячими пальцями по волоссю й опустила погляд.

— Ти злякав мене. Дуже сильно.

— Вибач, — серйозно відповів він. — Але мені потрібно було, щоб усі інші пішли. Я не міг ризикувати — навіть директор не повинен чути, про що ми говоритимемо. Еріка насторожено глянула на брата.

— То чому ти тут?

Амор усміхнувся й пройшовся кімнатою, неначе обдумуючи, як краще сформулювати відповідь. Нарешті, він зупинився біля вікна й, не озираючись, промовив:

— Це щодо твого листа.

Еріка стиснула пальці.

— Тобто… ти його прочитав?

—Звісно що прочитав. — Він повернувся до неї обличчям. — І вирішив, що писати відповідь буде недостатньо. Тому приїхав особисто.

— Ти міг хоча б попередити!

— І дати Тіамату можливість встигнути зреагувати? — Амор стис губи. — Ні. Я вирішив діяти швидко.

— Але ж...

— Еріка, — перебив він м’яко. — Я не приїхав просто поговорити. Я знайшов дещо. І мені потрібно, щоб ти почула це особисто. Без листів, без поштових ризиків, без перехоплень. Вона напружено кивнула, її серце знову почало битися швидше.

— Це про нього?

— Так.

Еріка стояла нерухомо, поки Амор відвертався до вікна. Його постать здавалася несподівано чужою — не як старший брат, що колись тримав її за руку, коли вона боялася заснути, а як радник при дворі, який щойно привіз із собою щось значно страшніше, ніж вона могла уявити.

— Я перевірив усі архіви, до яких маю доступ, — почав він нарешті, повільно й чітко, майже офіційним тоном. — Архіви Палацу, Ради, Академічної канцелярії, старі списки шляхетних династій, навіть записи про іноземних магів, запрошених до нашої держави за останні десять років.

Еріка не зводила з нього погляду, але відчула, як усередині холод повільно розливається від грудей до кінчиків пальців.

— І що?.. — її голос був шепотом.

— І нічого, — відповів він, обертаючись до неї. — Взагалі нічого, Еріка. Ні одного запису, ні найменшого згадування про людину, яка хоча б приблизно підходила під його опис.

— Як… такого може не бути… — вона сіла в крісло, не відчуваючи, коли ноги перестали її слухатись. — Ти точно перевіряв усе?

— Все, — серйозно кивнув Амор. — І навіть трохи більше. Я запитував колег-архівістів, обережно натякав, підкидав їм імена, факти, навіть брехав, що перевіряю документи про магів-переселенців. І все одно — жодного натяку. Немов… він просто не існує.

— Але ж він тут. Реальний… живий, — прошепотіла вона, більше собі, ніж йому. — І він точно не випадкова людина. Це неможливо.

— Я згоден, — м’яко підтвердив Амор. — Саме тому я не можу залишити це без відповіді. Це вже не просто родинна цікавість чи твоя особиста підозра. Це — питання безпеки державного рівня. Якщо в Академії, де навчаються майбутні спадкоємці шляхетних родів, працює хтось, кого не існує в жодному реєстрі, — це загроза.

Еріка підняла голову, і в її очах блиснуло щось схоже на протест:

— А якщо він… просто іноземець?

Амор зітхнув, провів рукою по волоссю й стомлено сів у крісло навпроти неї.

— Я теж про це думав. Але навіть у цьому випадку… хоча б один слід, Еріка. Хоч один. Магічний слід, запис у порту, ліцензія на викладацьку практику, хоч згадка в приватному листі когось з наших дипломатів — щось би було. Але немає. Якби він був звичайним іноземцем — я б його знайшов.

Він на мить змовк, а потім додав тихо, але чітко:

— Якщо його немає ніде, то, значить, він не звичайна людина.

Еріка стиснула руки на колінах, усвідомлюючи, що дихає занадто швидко. В голові дзижчало від думок, а серце калатало так, наче хотіло вибити її з цього крісла й змусити бігти. Але куди? Від чого? Або до кого?

— Я поговорю з директором, — твердо сказав Амор. — Я розповім йому все, що знаю. Цього не можна залишати без нагляду. І якщо директор нічого не зробить — я повідомлю Раду.

Еріка різко підвела голову.

— Ні!

Амор здивовано нахилився вперед:

— Що «ні»?

— Не зараз, — вона встала. — Аморе, я… я не можу тобі пояснити, але якщо ти зараз почнеш діяти, це все зруйнує. Все, що я намагаюся зрозуміти.

Він підвівся слідом за нею, і в його погляді було щось насторожене:

— Еріка, ти мені не договорюєш.

— Я знаю. Але повір — це не через недовіру. Просто… я повинна дізнатися правду сама. Ще трохи часу. Тільки трохи.

Вона дивилася на нього з тією впертістю, яку він знав з дитинства. І хоча все в ньому кричало, що не можна залишати це на її плечах, він повільно кивнув.

— Один тиждень. Більше не дам.

Еріка видихнула, і тільки тепер зрозуміла, що весь цей час затримувала дихання.

— Дякую.

— Але якщо хоч щось… хоч натяк на небезпеку, — він знизив голос, — я особисто приїду сюди ще раз. І тоді мене не зупинить ніхто.

— Домовились.

Амор підійшов ближче, обійняв її за плечі й тихо прошепотів: