Виклик

ГЛАВА 47

Кілька днів напруги, здогадок і тривог висіли над квадріумом важким каменем. Відсутність Тіамата тільки погіршувала ситуацію, і навіть звичайні лекції тепер здавалася випробуванням на витривалість. Куди дівся їх куратор? Вони й самі не знали. Він зник ще того вечора коли спіймав хлопців у місті.

Сьогоднішня пара тягнулася нескінченно довго. Еріка сиділа за столом із хлопцями, нервово крутячи перо в руках, ловлячи на собі погляди друзів. Вони всі мовчали, але в повітрі ніби дзвеніло невимовлене питання: "Що далі?"

Раптом двері відчинилися, і в аудиторію зайшов Логер. Його присутність була такою ж несподіваною, як і неприємною. Він виглядав, як завжди, впевнено та навіть трохи привітно. Його усмішка була легкою, наче між ними ніколи не було ніяких сумнівів і підозр. Але тільки не для Еріки. Вона знала правду. Знала, що він не той, за кого себе видає.

— Адептку Персіфаль просять до директора, — м’яко, майже дружньо повідомив він.

Вона відчула, як по спині пробіг холодок. Її очі на мить затуманилися. Вона не хотіла йти з ним сама.

Поруч відразу піднявся весь квадріум. Ронан рішуче кивнув, Ерік і Фрей підхопилися одночасно.

— Ми її квадріум, — чітко сказав Ронан, зустрівшись поглядом із професором Артіном. — І маємо право супроводжувати нашого члена команди.

Професор зупинив їх піднятою рукою.

— За протоколом, супроводжувати адепта може лише капітан квадріуму, — спокійно, але жорстко промовив він. — І ви це знаєте.

Вони всі разом перевели погляди на Еріка. Той відчув цю вагу на своїх плечах і, не вагаючись, зробив крок уперед:

— Я піду з нею.

Професор кивнув і махнув рукою.

— Решта — сідайте та записуйте конспект.

Ронан хотів щось заперечити, але Фрей поклав руку йому на плече, стримуючи.

— Все буде добре, — тихо сказав він.

Еріка кинула на хлопців невпевнений погляд, але їй довелося підкоритися. Вона вийшла з аудиторії поруч із Логером та Еріком. Коридор здавався надто довгим і порожнім що ця атмосфера починала тиснути. Логер, помітивши це, вирішив розрядити атмосферу та заговорив першим:

— Знаєш, Еріка, — його голос звучав надто легко і навіть по-дружньому, — я й досі пам’ятаю наш перший день знайомства. Ти тоді була така розгублена... але вперта. Це було навіть мило.

Вона краєм ока зиркнула на нього й натягнуто усміхнулася:

— Мабуть, так і було.

Логер трохи нахилив голову:

— Чесно, я тоді подумав, що з тебе вийде хтось дуже особливий. І не помилився.

Еріка зробила вигляд, що їй приємно це чути, хоч усередині напруження лише зростало. Кожне його слово здавалося занадто м’яким, занадто штучним.

— Дякую, Логере, — тихо відгукнулася вона, дивлячись уперед. Потім, зробивши глибокий вдих, наважилася запитати:

— А ти не знаєш, навіщо мене викликали до директора?

Логер злегка знизав плечима, наче й справді не мав уявлення:

— Сказали лише супроводити. Мабуть, щось офіційне. 

Вона кивнула, але всередині від цього легше не стало. Напруга в грудях тільки посилилася. Занадто багато збігів. Занадто багато невідомих деталей.

Вони йшли далі, і розмову вже ніхто не намагався підтримати. Напруга залишалася з нею, міцно стискаючи зсередини, як пружина, яка ось-ось лусне. І хоч вона робила вигляд, що все гаразд, Ерік, який ішов поряд, без слів відчував, як сильно вона нервує. Він лише міцно стиснув її лікоть, даючи зрозуміти: він поруч.

Вони підійшли до масивних дверей кабінету директора. Логер, ввічливо постукав.

— Заходьте, — пролунав зсередини знайомий голос директора.

Двері відчинилися, і вони зайшли до просторого, але строгого кабінету, наповненого запахом старих книг і воску від свічок. Директор Кейварас сидів за своїм столом, зосереджено вивчаючи документи, а спиною до них у кріслі сидів ще хтось.

Еріка, тільки ступивши за поріг, завмерла. Впізнала цю поставу відразу. Вона видихнула повітря різко й нервово. Амор. Її старший брат.

Він повільно повернув голову та зустрів її погляд. Його очі були теплими, але водночас глибоко втомленими.

— О, адепт Персіфаль і… — директор підняв голову та здивувався. — Ерік? Я не викликав вас.

Ерік невпевнено зиркнув на Еріку та зробив крок назад.

— Я супроводжую капітана нашого квадріуму. Ми вважаємо, що всі справи слід вирішувати разом.

Директор хотів уже щось сказати, але його перебив Амор. Він піднявся з крісла плавно, велично, як завжди, але цього разу його обличчя було не усміхнене, а серйозне й навіть сумне.

— Перепрошую, директоре Кейварас, але я прийшов не як радник короля. Я тут як старший брат. І мені потрібно поговорити з Ерікою наодинці.

Директор напружено підвів брови.

— Аморе, ти ж знаєш правила. Заборона на приватні зустрічі з рідними без погодження.

— Це сімейне питання, — тихо, але впевнено відповів Амор, і його погляд став ще серйознішим. — Йдеться про нашу бабусю.

У кімнаті повисла тиша. Еріка стиснула пальці так сильно, що нігті впилися в долоню. Вона дивилася на брата, намагаючись зрозуміти: він справді не жартує?

Амор перевів важкий погляд на неї. Серце в грудях Еріки глухо вдарилося об ребра. Їхня бабуся… востаннє, коли вона писала листа, казала, що відчуває себе гірше. Але Еріка тоді відмахнулася, вирішивши, що це звичайне перебільшення. А що, якщо ні?

— Будь ласка, — голос зрадницьки тремтів. — Можна… можна залишити нас?

Директор важко зітхнув.

— Добре. Але рівно десять хвилин.

Ерік підозріло подивився на Амора, але, зрозумівши, що нічого не зміниш, мовчки вийшов із Логером.

Двері зачинилися. У кімнаті залишилися тільки вони двоє.

Еріка не витримала і крокнула вперед.

— Аморе… що сталося? Скажи чесно.