Цей погляд

ГЛАВА 46

Хлопці мовчки йшли по парку академії, ще не оговтавшись від несподіваної зустрічі з Тіаматом. Їхні думки крутилися навколо того, що сталося кілька хвилин тому, але ніхто не поспішав говорити. Вечірнє повітря було прохолодним, а рідкісні ліхтарі кидали тьмяне світло на доріжки між деревами.

Тиша була напруженою, навіть Ронан не жартував, що було дуже нетипово. Фрей виглядав заглибленим у роздуми, а Ерік йшов трохи попереду, ніби намагаючись утекти від усіх питань, які крутилися в голові.

Раптом вони помітили знайому постать, що виходила з професорського корпусу.

— Це… — почав Ерік, але не договорив.

Еріка йшла їм назустріч, але не помічала їх, повністю заглиблена у свої думки. Вона виглядала розгубленою, майже відстороненою, ніби її думки були далеко звідси.

Ронан не витримав і різко схопив її за зап'ястя.

— Ой! — Еріка здригнулася і різко підняла голову. Вона моргнула кілька разів, ніби щойно повернулася у реальність. — Ви були тут?

— Ми могли б тебе про те саме запитати, — спокійно сказав Фрей, уважно вдивляючись у її обличчя.

Еріка вже хотіла щось відповісти, але її погляд ковзнув за їхні спини. І вона завмерла.

Тіамат.

Він стояв трохи далі, біля входу до професорського корпусу, і мовчки дивився на неї. Його вираз обличчя був незрозумілим, але в золотавих очах блищало щось, від чого в неї знову перехопило подих.

Вони просто дивилися одне на одного, і час, здавалося, сповільнився. Хлопці перевели погляди з одного на іншого, ніби спостерігали за якоюсь незрозумілою грою.

Першою відвернулася Еріка. Вона відчула, як її щоки починають палати, і серце вистукує пришвидшений ритм.

Тіамат ледь помітно всміхнувся, ніби був цілком задоволений її реакцією. Потім, не сказавши ні слова, він повернувся і повільно пішов до корпусу, який вона щойно залишила.

Еріка дивилася йому вслід, не в змозі відірвати погляд. Вона хотіла щось сказати, але не знаходила слів. У голові панував хаос.

Нарешті Ерік не витримав.

— Ну?

— Що "ну"? — буркнула вона, намагаючись прийти в себе.

— Що між вами відбувається? — в один голос запитали Ронан і Ерік.

Вона стиснула губи, перевівши погляд з них на Фрея, який теж очікував відповіді, хоч і мовчав. Відвернувшись, вона невизначено знизала плечима.

— Я сама не знаю.

Хлопці скептично переглянулися, але далі розпитувати не стали.

Раптом вираз її обличчя змінився. Вона зосереджено звузила очі й запитала:

— А ви що тут робили?

Троє хлопців завмерли.

— І чому Тіамат пішов до вас? — додала вона, підозріло дивлячись на них.

Ронан на секунду стиснув щелепу. Вони всі одразу згадали, що бачили Логера разом з Онігіром. Їхній товариш, який нібито був другом Еріки, був у змові з людиною, якій вони не могли довіряти.

Але говорити їй про це просто тут, посеред парку, було б не найкращою ідеєю.

Фрей перехопив її погляд і спокійно сказав:

— Це довга історія. Давай краще підемо до твоєї кімнати й там усе обговоримо.

Еріка підозріло примружила очі, але зрештою кивнула.

— Гаразд. Але ви мені все розкажете. Все.

— Обов’язково, — пробурмотів Ерік.

Вони швидко рушили у бік житлового корпусу, кожен заглиблений у власні думки. Але поки всі думали про Логера, один момент не давав хлопцям спокою — той, як куратор Тіамат подивився на Еріку. І те, як вона подивилася на нього.

***

Коли вони нарешті дісталися кімнати Еріки, вона швидко відкрила двері й зробила жест рукою, запрошуючи хлопців заходити. Вони мовчки пройшли всередину, всі ще були занадто напружені після того, що сталося. Еріка зачинила двері й схрестила руки на грудях, уважно дивлячись на хлопців.

— Ну, говоріть. Що сталося?

Ронан, Фрей і Ерік переглянулися. Всі розуміли, що треба сказати їй правду, але ніхто не хотів починати.

Ерік важко зітхнув і плюхнувся на найближчий стілець.

— Добре, тільки обіцяй, що не вибухнеш від злості.

— Чого?! — Еріка різко звузила очі. — Ти мене ще більше насторожуєш!

Ронан усміхнувся, але без особливого ентузіазму.

— Пам’ятаєш тих свідків, які були на боці Онігіра? — запитав він.

— Так, — підтвердила Еріка. — Що з ними?

Фрей, який до цього мовчав, спокійно відповів:

— Вони покинули академію сьогодні ввечері. Ми бачили, як вони перелізли через огорожу.

Еріка нахмурилася.

— Ви що, пішли за ними?

— Так, — сказав Ронан, ігноруючи її осудливий погляд.

— Ви ж знаєте, що якщо вас зловлять за межами академії… — почала вона, але Ерік закотив очі.

— О, прошу тебе, Персіфаль. Ти ж сама нещодавно бігала по місту!

Вона прикусила язика, розуміючи, що він правий. Але від цього ситуація не ставала менш небезпечною.

— Добре, ви пішли за ними. І що далі?

Ронан нервово потер потилицю.

— Вони пішли в якесь кафе. Ми зайшли за ними в сусідню кабінку, щоб підслухати.

— І? — напружено запитала вона.

Фрей, який зазвичай говорив найменше, цього разу вирішив взяти на себе найважче.

— У кафе з’явився Онігір.

Еріка відчула, як її всередині обдало холодом.

— Онігір? Ви впевнені?

— Абсолютно, — підтвердив Ерік.

— Але це ще не все, — сказав Ронан, і його голос звучав надто серйозно.

Еріка відчула, як у неї всередині все стислося.

— Що ще?

Фрей подивився їй прямо в очі.

— Там був Логер.

Тиша впала, мов грім серед ясного неба. Еріка застигла. Вона моргнула кілька разів, ніби сподівалася, що неправильно почула.

— Логер? — нарешті повторила вона, але її голос звучав тихо.

— Так, — сказав Ронан. — Він був там.

— І він не просто випадково опинився в одному місці з Онігіром, — додав Фрей. — Вони разом вийшли з кафе й пішли в один бік.

— Ми хотіли прослідкувати за ними, — сказав Ерік, — але тут з’явився…