Ми ще продовжимо цю розмову

ГЛАВА 45

— Ви не можете бути серйозним, — голос Еріки звучав напружено, але рішуче. Вона не вірила жодному його слову. Не хотіла вірити.

Та Тіамат навіть не кліпнув. Замість цього він зробив крок вперед. І ще один. Перш ніж вона встигла збагнути, він уже був зовсім близько, його тіло випромінювало знайоме тепло, що змушувало її серце шалено калатати.

Він не сказав ні слова, просто підняв руку і легко обхопив її зап’ястя. Його пальці були теплі, сильні, але водночас ніжні. Її шкіра в тому місці ніби запалала. А потім він притягнув її ближче, притиснувши до себе. Його груди були міцними, його подих — рівним, але якимось напруженим, майже зболеним.

Еріка затамувала подих.

Він схилився до її обличчя, так близько, що вона могла відчути його аромат — змішаний запах спецій, легкого диму й чогось невиразно знайомого. Від цього її голова запаморочилася, і вона судомно вдихнула.

— А якщо так? — Тіамат прошепотів просто біля її вуха.

Його голос змусив у неї підкошуватися ноги. Його губи були так близько, що якби вона хоча б на мить повернула голову, вони могли б…

Еріка відчула, як її долоні самі стискають його мантію. Вона навіть не помітила, коли її руки опинилися там. У грудях було щось, що здавалося вибухом емоцій. Вона ще ніколи не відчувала такого. Серце билося дико й неконтрольовано, наче вона щойно вибігла на арену бою без зброї.

"Я не можу… Я не повинна…"

Але її очі самі собою прикрилися. Їй здавалося, що повітря в кімнаті стало важчим, ніби сама реальність зупинилася в цьому моменті. Та раптом… Тіамат глибоко, майже з розчаруванням, видихнув. І замість того, щоб зробити те, чого вона вже підсвідомо чекала, він лише опустив голову їй на плече. Еріка різко розплющила очі.

"Що?"

Вона розгублено завмерла, не знаючи, що робити. Його дихання було рівним, але важким. І тоді вона почула… сміх. Гіркий, майже відчайдушний сміх, що змусив її серце знову стиснутися.

— Що… що таке? — вона не впізнала власного голосу, який виявився надто тихим, надто збентеженим.

Він не відповів одразу, але продовжував тихо сміятися, поки нарешті не підвів голову, дозволяючи своїм золотавим очам зустрітися з її спантеличеним поглядом.

— Ваш квадріум просто нестерпний, Персіфаль, — його голос був тепер хрипким, але з нотками якоїсь… втоми. — Чому ви всі завжди не слухаєтесь мене?

Вона не зрозуміла. Ще залишаючись у шоковому стані, її думки були занадто хаотичними, щоб одразу відреагувати.

"Що тільки що сталося? Чому він… чому він просто не… поцілував?"

Її пальці досі стискали його мантію, і вона поспішно відпустила її, відступаючи на крок. Вона не знала, що сказати, не знала, як реагувати. Її серце все ще не могло знайти нормального ритму, а всередині була така буря, що вона навіть не могла зосередитися. Тіамат лише подивився на неї довгим поглядом. Потім підняв руку… і так ніжно, що це здалося нереальним, торкнувся її обличчя. Його пальці легенько провели по її щоці.

А потім він нахилився вперед і поцілував її в лоб. Його губи були теплими. Торкання ледь відчутне, але воно все одно пройшло крізь неї, залишаючи слід, який вона, здається, не змогла б стерти, навіть якби захотіла.

— Ми ще продовжимо цю розмову, — тихо сказав він.

А потім він просто… вийшов. Еріка залишилася стояти посеред кабінету, зовсім розгублена. Її думки просто випарувалися. Всі. Їй потрібно було щось сказати. Зрозуміти, що тільки-но сталося. Відреагувати. Але вона не могла.

Вона просто стояла там, немов заціпеніла, відчуваючи, як у грудях залишилася лише порожнеча й питання, на які вона не знала відповіді.

***

Тиша в провулку була майже неприродною. Тільки ледь чутний вітер гуляв між старими будівлями, розгойдував неприбиті віконниці та створював відчуття, що саме місто шепоче щось у темряві.

Ронан, Ерік і Фрей досі крадькома йшли за Онігіром, Логером та їхніми супутниками. Вони трималися тіні, намагаючись не видати своєї присутності, та водночас не втратити їх з поля зору. Коли ті звернули в один із вузьких темних перевулків, хлопці перезирнулися.

— Вони щось задумали, — тихо сказав Ронан.

— Очевидно, — пробурчав Ерік. — Ну що, підемо за ними?

Фрей мовчки кивнув. Вони рушили вперед, напружено вслухаючись у навколишню тишу. Але щойно вони наблизилися до входу в провулок — дорогу їм перегородила висока темна постать.

Тіамат. Він стояв, схрестивши руки на грудях, його золотаві очі блищали в напівтемряві, а на обличчі застиг вираз абсолютної втоми та роздратування. Наче він чекав їх. Наче він знав.

Хлопці різко зупинилися, вражені його несподіваною появою.

— Ох… — тихо видихнув Ерік. — Ми ж… ми просто…

— Просто не знали, коли зупинитися, — перебив його Тіамат, говорючи рівним, але холодним тоном.

Він повільно провів по них поглядом, немов розглядаючи розбишак, що потрапили у халепу.

— Це не ваша справа, — його голос був спокійним, але в ньому відчувалося попередження.

— Але… — почав було Ронан, але замовк, коли погляд Тіамата різко зупинився на ньому.

— Я знаю, чому ви це робите. І розумію. — Тіамат повільно перевів погляд на всіх трьох. — Але зараз ви повернетеся в академію. Без розмов і без витівок.

— Ми не можемо просто так піти! — різко заперечив Ронан, стиснувши кулаки. — Це не тільки ваша справа, кураторе. Наш квадріум у небезпеці, ми повинні знати, що відбувається!

Тіамат мовчки дивився на нього. А потім просто нахилив голову, його погляд став ще гострішим, ще холоднішим. Важким. В ньому не було злості, але було щось значно гірше — абсолютне терпіння, яке ось-ось закінчиться.

Ронан миттєво відчув, як йому стало некомфортно. Немов на нього впав невидимий тягар. Він хотів ще щось сказати, але язик не повертався, а розум підказував, що сперечатися далі — найгірша можлива ідея.

— Ви зараз підете в академію, — повторив Тіамат рівним голосом, що не залишав простору для дискусій.

Всі троє мовчали. Фрей кивнув першим. Він розумів, що Тіамат ніколи не давав наказів просто так. Ерік зітхнув, ніби шкодуючи про втрачений шанс дізнатися більше, але теж нічого не сказав. Ронан був останнім, хто підкорився. Він сердито відвів погляд убік і зробив крок назад.