Втікачі

ГЛАВА 43

В цей час у парку академії, лише легкий вітер колихав листя високих дерев, від чого здавалося, що вони перешіптуються між собою. А погода вже м'яко натякала на те що незаьаром вже прийде зима. Ронан, Ерік і Фрей неквапливо йшли вузькою стежкою, що вела до їхнього корпусу. Вони не поспішали, хоча після сьогоднішніх подій, можливо, варто було.

— Ну що ж, — нарешті заговорив Ерік, розриваючи мовчання, — давайте чесно. Це було дурнувато навіть для неї.

— Ти про що? — скептично перепитав Ронан, ледь примруживши очі.

— Про її блискучу ідею втекти в місто, звичайно ж! — Ерік демонстративно розвів руками. — І не просто втекти, а ще й так безглуздо попастися! Скажи мені, Ронане, це звучить як щось розумне?

Ронан скептично хмикнув, але не поспішав відповідати.

— Ну ж бо, — підбадьорив його Ерік, — ти ж теж це розумієш.

— Я розумію, що вона мала свої причини, — спокійно відповів той.

— Причини? — Ерік фиркнув. — Серйозно? Причини? Які такі вагомі причини вона могла мати, щоб ризикувати так безглуздо?

— Це треба в неї запитати, — втрутився Фрей, нарешті піднімаючи голову від своїх думок. — Але ось що цікаво.

Хлопці глянули на нього, очікуючи продовження.

— Чому вона нам нічого не сказала?

Настала коротка тиша.

— Ми ж її квадріум, — продовжив Фрей. — Якби вона повідомила нас заздалегідь, ми могли б прикрити її.

— От бачиш? — знову заговорив Ерік, намагаючись підкреслити свою думку. — Вона навіть нам не довіряє!

Ронан не знав що відповісти, а Фрей як завжди просто мовчав. Вони продовжували йти вперед під нарікання Еріка на адептку Персифаль, але враз вони всі різко зупинилися.

— Стривайте, — тихо сказав Ронан, зупинившись і дивлячись убік.

Хлопці завмерли, прослідкувавши за його поглядом. Біля краю парку, неподалік від високої огорожі академії, йшло кілька постатей. Вони рухалися швидко, не привертаючи уваги, ніби мали намір бути непоміченими.

— Це що, ті самі… — почав Ерік, але Фрей урвав його.

— Так, схоже на те.

Всі троє перезирнулися. Помилки не могло бути, хлопці вже знали як вони виглядали, тому не сплутали б. Це були ті самі свідки, які звинувачували їх квадріум в отруєні іншого адепта. Ті самі хлопці які були прихвостнями професора Онігіра.

— Що вони тут роблять? — тихо запитав Ронан.

— Думаю, саме це нам і варто дізнатися, — Фрей говорив спокійно, але його погляд був гострим, мов лезо, вперше за довгий час його сокомандники почули від нього такий тон.

— Ти пропонуєш простежити за ними? — Ерік підняв брови, не вірячи у слова місцевого мовчуна.

— А що, у тебе є кращий варіант? — саркастично відгукнувся Ронан.

— Ну добре, добре, — підняв руки Ерік, — але якщо нас зловлять…

— Якщо нас зловлять, — перебив його Фрей, — ми скажемо, що просто гуляли.

Ерік зітхнув і хитнув головою.

— Гаразд.

Вони швидко рушили вперед, намагаючись не втратити з поля зору постатей, що рухалися в тіні дерев. Це могло бути небезпечно, але ще небезпечніше було не пійти за ними...

Хлопці рухалися швидко, майже безшумно, тримаючись у тіні дерев. Вони намагалися не наближатися надто близько, але й не втрачати з поля зору тих постатей, що йшли попереду. З кожним кроком ставало зрозуміліше: ці люди чітко знали, куди прямують. Вони не оглядалися, не зупинялися – їхні рухи були впевненими, немов вони робили це не вперше.

Фрей дав знак зупинитися, коли вони підійшли ближче до кам'яної огорожі академії. В густій тіні високих дубів вони сховалися, уважно спостерігаючи, що відбуватиметься далі.

— Ви це бачите? — тихо прошепотів Ронан.

— Бачу, — відповів Фрей.

Попереду, біля самої стіни, постаті почали швидко перелазити через неї. Вони рухалися спритно, ніби продумували цей шлях заздалегідь. Жодних затримок, жодних сумнівів. Через кілька секунд їх уже не було видно.

Хлопці перезирнулися.

— Вони тільки що втекли з академії, так? — підтвердив Ронан, ніби йому було потрібно це ще раз почути.

— Ага, — тихо відповів Фрей.

— Ну що ж, — Ерік кинув на землю сумку, розправляючи плечі, — тоді наша черга.

Ронан і Фрей мовчки зробили те саме, звільняючи руки.

— Я знав, що цей день не закінчиться спокійно, — пробурчав Ронан.

Фрей глянув на нього, очі його ледь блищали в темряві.

— Готовий, чи ще трохи поскаржишся?

— Я завжди готовий, — пирхнув Ронан, — просто хочу заздалегідь нагадати, що це жахлива ідея.

— Прийнято, — усміхнувся Фрей.

Хлопці мовчки рушили вперед. Фрей був першим, хто швидко схопився за кам’яні виступи та, піднявшись трохи вище, вхопився за край стіни. Через мить він уже перекинув ногу через огорожу і, не зупиняючись, приземлився з іншого боку. Ронан повторив його рухи, підтягнувшись і перекинувшись через перешкоду. Ерік, глянувши на темряву, що лежала по той бік стіни, зітхнув.

— Ну, просто чудово.

І він також швидко переліз через огорожу, безшумно приземлившись поруч із товаришами. Вони на секунду завмерли, прислухаючись до тиші.

— Куди тепер? — пошепки запитав Ронан.

Фрей уважно оглянув вулицю, що простягалася перед ними.

— Вони пішли в тому напрямку, — він кивнув уперед, — треба рухатися швидко, інакше ми їх втратимо.

Ерік кинув на нього втомлений погляд.

— О, не хвилюйтеся. Поки наша дорога Еріка застрягла з Тіаматом, нас ніхто не буде шукати ще дуже довго.

Ронан не сказав нічого, але різко дав йому підпотиличник.

— Ай! — прошипів Ерік, потираючи потилицю. — Це ще за що?

— За те, що ти забагато базікаєш, — спокійно відказав Ронан.

Фрей лише похитав головою, стримуючи посмішку.

— Хлопці, менше шуму, більше діла.

І, не чекаючи, вони рушили вперед, ховаючись у тіні вузьких провулків, наздоганяючи втікачів.