Він і справді був серйозним

ГЛАВА 42

Кабінет Тіамата зустрів її напруженою тишею, у якій навіть потріскування вогню в каміні здавалося надто голосним. Атмосфера була густою, майже задушливою, і Еріка відчувала, як її плечі напружуються з кожним кроком. Вона зупинилася перед його столом, намагаючись не показувати ані страху, ані розгубленості.

Але те, що він не пройшов за свій стіл, як завжди, а залишився стояти поруч із нею, змусило її здригнутися. Його присутність була відчутною до кожної клітини. Незворушний, впевнений у собі, навіть трохи втомлений, але все ще занадто сильний, щоб дати їй бодай шанс відступити.

Тіамат не говорив одразу. Він просто дивився на неї довгим, важким поглядом. У його золотавих очах блищало щось невідоме, щось, що змушувало її серце битися швидше. І коли він нарешті заговорив, його голос був низьким, глибоким, наповненим дивною хрипотою, ніби він був не менш роздратований, ніж вона.

— Чому ти це робиш зі мною, Персіфаль?

Еріка на секунду завмерла, не розуміючи, що він має на увазі.

— Що саме?

Її голос прозвучав не так впевнено, як їй хотілося. Тіамат опустив голову, прикривши очі, а потім… гірко засміявся. Його сміх був тихий, майже безрадісний, але в ньому не було жодної нотки насмішки. Це її збентежило. Щось у цьому сміху було неправильним.

Вона знервовано стиснула руки в кулаки, чекаючи, коли він скаже щось, що роз’яснить ситуацію. Але він тільки покрутив головою, ніби сам із себе сміявся, а потім знову підняв на неї погляд. Його очі здавалися ще більш пронизливими.

— Запам’ятай, Еріко, — його голос став тихішим, але від того ще більш проникливим. — Ти можеш звертатися до мене в будь-яких обставинах. Навіть якщо ти переконана, що ми перебуваємо у стані війни.

Вона мимоволі стиснула губи, не знаючи, як реагувати. Війна? Хіба це не те, що між ними вже давно триває?

— Я… — вона розгубилася, не знаючи, що сказати, але він вже пройшов за свій стіл, перериваючи її можливість відповісти.

Відчуваючи наростаюче роздратування, Еріка різким рухом скинула плащ і кинула його на спинку найближчого стільця. Вона очікувала, що він знову займе свою звичну позицію — відсторонений, владний, холодний — але він просто стояв, дивлячись на неї так, ніби читав усі її думки.

— Чому до мене таке особливе ставлення? — її голос прозвучав напружено, але рішуче. Вона була виснажена. Виснажена цими іграми, здогадками, його загадковою поведінкою. — Я вже втомилася гадати, чому ви… такий добрий до мене.

Її слова зависли в повітрі. Тіамат не кліпав. Його погляд затримався на ній довше, ніж зазвичай, і коли він нарешті заговорив, його голос був рівним, майже байдужим. Через що Еріка не одразу змогла зрозуміти, що він сказав.

— Тому що ти мені подобаєшся.

Тиша обрушилася на неї, ніби весь кабінет поглинув звук його голосу й більше не пропускав нічого іншого. Її свідомість на секунду відмовилася приймати ці слова. Він… що?

Еріка відчула, як її дихання збилося. Вона знала, що повинна щось сказати, але її язик ніби приклеївся до піднебіння.

— Що? — вирвалося в неї автоматично, але це було не питання. Вона почула його слова, просто не змогла одразу повірити в них.

Тіамат спокійно подивився на неї, і його наступні слова прозвучали ще гірше:

— Ти все правильно почула. — він витримав паузу, а потім додав із тією знайомою язвовістю, яка так її дратувала: — Така розумна адептка, як ти, могла б уже давно це зрозуміти.

Його тон був неймовірно спокійним. Але вона знала, що під цим спокоєм криється щось значно більше. Еріка відчула, як її щоки починають горіти, але це було не збентеження. Це був гнів, він просто не міг сказати такого.

"Всі в квадріумі, та сам куратор, скоріш за все здогадувалися що він мені подобається. Він просто виіршив познущатися наді мною!"

— Ви… жартуєте? — її голос трохи тремтів, але вона швидко зібралася.

Тіамат навіть не здригнувся.

— Ні.

Одне слово, сказане так легко, без жодних пояснень, без спроби пом’якшити удар. Її пальці стиснулися в кулаки, нігті вп’ялися в долоні, але біль не допоміг їй привести думки до ладу. Це просто не мало сенсу.

— Це… це абсурд, — нарешті змогла видавити вона, намагаючись тримати голос рівним.

Тіамат злегка підняв брову, ніби здивувався її реакції.

— Абсурд?

— Так! — вибухнула вона. — Ви… ви знущаєтесь з мене постійно! Ви поводитеся так, ніби граєте в якусь свою гру, де я тільки частина вашого плану! То ви лагідний до мене, то знову ігноруєте!

Він нахилив голову, спокійно спостерігаючи за її вибухом емоцій.

— І що з того?

— Що з того?! Ви не можете просто сказати, що я вам подобаюся, і чекати, що я це сприйму нормально!

— Чому ж ні?

Її очі розширилися від його холоднокровності. Він і справді був серйозним. Тіамат. Серйозно. Казав, що вона йому подобається. Від цієї думки її серце шалено гупало в грудях. Й Еріка не знала, чи це від радості, чи від розчарування.

— Я вам не вірю, — тихо сказала вона, відчуваючи, як щось стискається всередині неї, бо вона все атки хотіла у це вірити.

— Твоя справа, — спокійно відповів він та потис плечами.— Але тепер ти знаєш правду. Можу тебе привітати із цим.

Вона дивилась в його золотаві очі, та розуміла, що бажання повірити йому було значно сильнішим ніж здоровий глузд.