Міський пил

ГЛАВА 41

Еріка вийшла за ворота академії, щільніше загорнувшись у мантію. Прохолодний вітерець ковзав по її шкірі, нагадуючи, що їй слід бути швидкою. Вулиці міста ще не були заповнені натовпом, але вже панував звичний для цього часу шум – десь сварилися торговці, запрягаючи коней, десь гомоніли місцеві мешканці, виходячи з будинків у своїх справах. Кам'яні будівлі з високими дахами та кольоровими вітражами відбивали світло вранішнього сонця, і місто виглядало майже затишним… якби не її внутрішня напруга.

Еріка намагалася не привертати до себе уваги, крокуючи швидко, але не надто поспіхом. Академічний плащ міг видати її будь-якої миті, тому вона натягнула каптур глибше, ховаючи обличчя в тіні. Проте її очі мимоволі розглядали навколо – маленькі крамниці, запах свіжого хліба з пекарні, старий мандрівник, що жонглював ножами прямо посеред вулиці.

"Головне – не затримуватись."

Вона прошмигнула крізь торговий ряд і, звернувши в тихий провулок, швидко попрямувала до високої будівлі з гербом королівської пошти. Це був старий кам’яний дім із масивними дверима, що стерлися від часу. Декілька охоронців стояли біля входу, але, коли вона дістала печатку роду Персіфаль, вони мовчки кивнули і пропустили її всередину.

Усередині пахло чорнилом і старим папером. Прилавки були завалені листами та сувоями, а писарі швидко записували нові відправлення. Еріка підійшла до головного віконця, де старший чоловік з окулярами вже уважно дивився на неї.

— Рід Персіфаль, — чітко сказала вона, поклавши на стіл лист із сургучною печаткою.

Писар підняв брову, потім обережно взяв лист і поклав у спеціальну скриню.

— Лист буде відправлено з наступним королівським кур'єром у палац. Терміновий чи звичайний?

— Терміновий.

— Добре. За кілька годин він буде у столиці.

Вона кивнула, стримуючи бажання забрати листа назад і ще раз перечитати. Все. Відступати нікуди. Тепер Амор отримає його й дізнається, що вона шукає.

Вийшовши з поштового відділення, вона нарешті зітхнула з полегшенням. Завдання виконане. В голові промайнула ідея: "А що, як купити трохи шоколаду?". Але ж ні. Це було б занадто ризиковано. Вона витратила вже двадцять хвилин, тож слід повертатися якомога швидше.

Еріка розвернулася і поспішила до академії.

***

Коли вона перетнула ворота, то одразу зрозуміла, що щось не так. Напруга буквально вібрувала в повітрі. В дворі стояв її квадріум – хлопці розмовляли з кимось… І щойно вона ступила на територію, почула знайомий, надто холодний голос.

— І де ж, адептка Персіфаль? 

Еріка завмерла, навіть не віл його ходоного тону здригнулася, а від того що ректор ніколи не називав її на прізвище. Ніколи.

Куратор Тіамат стояв біля хлопців, схрестивши руки на грудях. Його погляд був непроникний, але в очах блищав той небезпечний вогник, який вона вже встигла запам’ятати. Фрей, Ронан та Ерік стояли між ним і входом до корпусу, очевидно, намагаючись виграти час для неї.

— Вона скоро прийде, — Ронан навіть не моргнув. — Може, просто затрималась на розмові з професором.

— Ти справді думаєш, що я в це повірю? — Тіамат насмішкувато звузив очі.

— Чому ні? Вона ж єдина адептка у цій академії. У неї завжди є справи, — глузливо втрутився Ерік, зухвало всміхаючись.

— І що ж це за справи? — Його голос був майже м’яким, але саме це й було найгіршим.

— Це не ваша справа, професоре, — нарешті заговорила Еріка, наближаючись.

Всі одразу звернули на неї увагу. Вона йшла рівно, тримаючи спину прямо, хоча в душі вже готувалася до чергової сутички.

— Дійсно, — Тіамат неквапливо підійшов ближче, — боюся, що я якраз зобов’язаний знати, де знаходяться мої адепти.

Еріка глибоко вдихнула, примушуючи себе не відводити погляд, вона знала, що він запросо може здогадатися.

— Я не була далеко. Я не порушила ніяких серйозних правил.

— Це ти так вважаєш? — він нахилив голову трохи набік. — Чи, може, ти просто сподівалася, що я не помічу твого зникнення?

— Я не зобов’язана перед вами звітувати та казати про кожни мій крок.

Їхні погляди знову зустрілися. Його очі блищали в променях сонця, і на мить їй здалося, що вони світяться.Хлопці мовчки стежили за ними, явно розуміючи, що зараз відбувається щось більше, ніж проста сварка між куратором і студенткою. Він спостерігав за нею, схрестивши руки на грудях, а в його золотавих очах на мить промайнуло здивування.

— Ти що, покидала академію?

Його голос був рівним, але в ньому вловлювалася загроза. Еріка відчула, як у неї похололо всередині. Вона вже зібралася відповісти, але вирішила брехати до останнього.

— Ні, — вона злегка посміхнулася, намагаючись виглядати переконливо. — Чому ви так вирішили?

Він примружив очі, ніби оцінював її слова.

— Не бреши.

У неї перехопило подих.

— Я...

— Ти пахнеш міським пилом, Персіфаль, — перебив він, його голос здався ще більш холодним. — Поясни, як це сталося.

Вона стиснула губи, намагаючись швидко придумати щось правдоподібне. Та зрозуміти, як хтось може "пахунти міським пилом"?

— У мене був дозвіл, — сказала вона твердо, намагаючись приховати хвилювання.

— Від кого? — його погляд став ще пронизливішим.— Ти не могла вийти за межі академії без мого відома.

Вона на мить завмерла. Директор чітко сказав, що якщо її спіймають, він зробить вигляд, що нічого не знає. Вона не могла його видати, бо тоді отримає ще більше проблем. Але якщо вона зараз не відповість, Тіамат зрозуміє, що вона збрехала. Мовчання тривало лише кілька секунд, але цього вистачило.

— Все ясно, — куратор зітхнув, але в його голосі не було розчарування, лише суха констатація факту. — Пішла за мною в кабінет. Тільки ти. Без квадріуму.

Еріка здригнулася, але опустила голову, намагаючись приховати свої емоції.

— Знову? — пробурмотів Ерік десь за спиною.

— Не встрявайте, — відрізав Тіамат, не відводячи очей від Еріки.