Хмари швидко накривали сонце

ГЛАВА 30

Еріка йшла вузькими доріжками парку академії, сповнена змішаних почуттів. Похмуре небо, яке обіцяло дощ, ще більше нагнітало її внутрішній стан. Вона намагалася зібратися з думками, але потік інформації, отриманий від Логера, не давав їй спокою. Кожна деталь — дівчина, пошуки, конфлікт між Онігіром і Тіаматом — усе це здавалося частиною якогось великого пазлу, якого вона досі не розуміла.

Парк на диво був майже порожнім, що дозволяло їй відчути хоч трохи спокою. Вона зупинилася біля старого дуба й підняла очі до неба, спостерігаючи, як хмари швидко накривали сонце. Її обличчя стало таким же похмурим, як і небо.

"Чому саме він шукає цю дівчину? Хто вона для нього? І чому Онігір так відреагував?" — думки снувалися в голові, створюючи ще більше запитань, ніж відповідей.

Раптом, коли вона вже зібралася продовжити свій шлях, попереду в туманній далечині вона помітила знайому постать. Її серце завмерло. Це був професор Тіамат. Він ішов неквапливо, злегка нахиливши голову, ніби сам заглиблений у думки.

Еріка напружилася. Вона швидко озирнулася, намагаючись зрозуміти, чи є спосіб уникнути цієї зустрічі. Втекти, сховатися — усе це промайнуло в її голові, але часу було обмаль.

— Еріка, — гучний голос куратора розірвав тишу. Він вже стояв, спостерігаючи за нею, і його золоті очі випромінювали ту саму загадкову впевненість.

— Професоре, — тихо відповіла вона, намагаючись приховати своє збентеження.

— Що ти тут робиш одна? — запитав він, повільно наближаючись до неї.

— Просто… гуляю, — невпевнено відповіла вона, опустивши очі.

— Чудово, — його голос звучав м’яко, але з ноткою іронії. — Тоді можу скласти тобі компанію?

Еріка кивнула, не знайшовши сил відмовити. Вони продовжили йти поруч, мовчки слухаючи, як вітер колише листя дерев. Але тиша між ними була важчою за будь-які слова.

— Ти чогось боїшся, Еріка? — раптом запитав Тіамат, зупиняючись і дивлячись на неї.

Вона напружилася, але постаралася відповісти спокійно:

— Ні, чому ви питаєте?

— Бо твій погляд говорить інше, — коротко відповів він, схрестивши руки на грудях. — Що тебе так турбує?

Еріка зам’ялася. Вона не могла розповісти йому про те, що дізналася від Логера. Не зараз.

— Нічого особливого, — нарешті промовила вона, намагаючись усміхнутися.

— Ми вже говорили про таємниці, пам’ятаєш? — Тіамат зробив крок ближче, і його очі дивилися прямо в її душу. — Ти тоді розповіла мені про свої страхи. Чому ж зараз мовчиш?

Він спеціально згадав той самий вечір у цьому самому парку. Бо знав як Еріка любила цей спогад.

— Бо цього разу я не можу поділитися, — твердо сказала вона, дивлячись убік.

Тіамат зітхнув і нахилив голову, ніби роздумуючи. Його погляд став трохи м’якшим, але голос залишався спокійним:

— Тоді, можливо, мені слід почати?

Еріка здивовано подивилася на нього, не розуміючи, що він має на увазі.

— Я розповім тобі свій секрет, якщо ти розкажеш свій, — сказав він, і його губи злегка вигнулися в ледь помітній усмішці.

— Ваш секрет? І ви мені його розкажете? — перепитала вона, недовірливо зводячи брови.

— Звісно, — відповів Тіамат, і в його голосі відчувалася тінь жарту. — Але я не роздаю їх просто так. Усе має свою ціну.

Еріка опустила очі, вагаючись. Її думки плуталися. Чи дійсно вона готова довіритися йому? І чи варто їй знати щось, що він тримав у таємниці?

— Як я можу знати, що ваш секрет вартий мого? — нарешті запитала вона, злегка піднявши голову.

Тіамат тихо засміявся й зупинився прямо перед нею. Його обличчя стало серйозним, але погляд залишався м’яким. Тільки перед нею, він міг дозволити собі показувати такі почуття.

— Повір, Персіфаль, мій секрет може змінити багато чого. Але питання в іншому: чи готова ти це почути?

Її серце застукало швидше. У його словах було щось, що змусило її замислитися. Вона зробила кілька кроків убік, дивлячись на небо, де вже почав накрапати дощ. Вона не знала, чи зможе тримати цей секрет, якщо він виявиться надто важким. Але водночас її цікавило, що саме може ховатися за його холодною маскою.

— Я подумаю, — сказала вона нарешті, не дивлячись на нього.

Тіамат кивнув, ніби цього й чекав. Він злегка посміхнувся й повернувся до неї спиною.

— У тебе є час до наступної нашої зустрічі, — сказав він, перш ніж піти. — Але пам’ятай, Еріка, таємниці можуть не тільки розв’язувати питання, а й створювати нові.

Його слова ще довго звучали в її голові, коли вона залишилася одна під сірим небом. Одне вона знала точно, їй дуже кортіло дізнатися, що саме приховує їх таємничий куратор. Але якщо вона розповість, що знає про його минуле... Наврядчи він захоче ділитися потім своїми таємницями.

Еріка стояла, дивлячись, як фігура Тіамата розчиняється у туманному дощовому повітрі. Його слова, як і його загадковий погляд, залишили слід у її свідомості. Вона відчувала, як у грудях наростає тривога, змішана з цікавістю.

"Що ж це за секрет? Чому він так впевнений, що це змінить усе?" — думала вона, поки каплі дощу починали повільно падати з неба.

Сховавшись під розлогим деревом, вона спробувала зібратися з думками. Але кожна спроба знайти логіку у всьому, що сталося за останні дні, лише збільшувала кількість запитань. Їй необхідно повернутися до квадріуму, та все розповісти.