Звинувачення

ГЛАВА 26

— Ви маєте на увазі, що я не втечу з академії? — вона перевела дихання та зосередила погляд на кураторі.  

Він хмикнув якимось своїм думкам і кивнув.  

— Тоді ні, не втечу, — пошепки сказала Еріка, а у відповідь отримала ще одне питання:  

— А від мене втечеш? — професор Тіамат продовжував не дивитися на неї, хоча, можливо, це й добре. Бо якби він побачив вираз її обличчя, то остаточно переконався б у тому, що...  

— Ні, — видихнувши це, та не повіривши в те, що сама щойно сказала, вона з усіх ніг кинулася до своєї кімнати, але, згадавши, що щойно була там із куратором, різко змінила маршрут і побігла до кімнати хлопців. Хоч там, вона відволічеться від цих думок. Також, можливо їй все таки трохи було цікаво, як там почувається адепт Елідар після поразки. Якщо не вона над ним буде насміхатися, то хто ж іще?

***

Професор Тіамат повернув голову та дивився вслід утікаючій адептці. Здавалося, вона зовсім забула, що в неї боліло коліно. Він видихнув і сперся на дерево, що було поруч. Сьогодні не планувалося говорити з нею й тим паче задавати такі питання, але він мав знати на них відповідь до того, як...  

— Ректоре Тіамате! — він різко схопився за голову, зовсім ще не звикнувши до ментального зв’язку зі своїми колегами. Здавалося, це був голос директора.  

— Так? — щоб випадково не перервати зв’язок, він залишався стояти на місці. Ця магія ще не дуже добре йому давалася, тим паче тут зовсім усе працює інакше.  

— Зайдіть до кабінету професора Онігіра, це терміново.  

— Зрозумів.  

Просканувавши очима двір і зрозумівши, що адептки вже немає, він пішов до необхідного кабінету.  

Вже на підході до нього відчув, що щось зовсім не так. Пройшовши повз адептів, які стояли біля кабінету, зайшов до нього та зачинив за собою двері, щоб одразу пожалкувати про це.  

— Добре, що ви вже тут, — завжди їдкий та усміхнений директор похмуро стояв біля студента, який непритомний лежав на кріслі перед столом професора Онігіра.  

Професор Тіамат повільно перевів погляд із непритомного студента на директора і професора. Атмосфера в кабінеті була гнітючою, як перед бурею.  

— Що сталося? — його голос залишався рівним, але погляд уважно ковзав по кожній деталі сцени.  

— Ронан, один із ваших квадріумців, був помічений, коли підсипав щось у їжу цього студента, — відповів Онігір, складивши руки на грудях. Його слова звучали наче вирок.  

Тіамат повільно підняв голову.  

— Хто бачив це? — запитав він, не зводячи очей із професора.  

— Два свідки з іншого квадріуму, — втрутився директор, — хлопці з п’ятого курсу. Вони чітко бачили, як Ронан додав щось у тарілку цього юнака.  

— І вони впевнені, що це був Ронан? — уточнив Тіамат, ледь піднявши брову.  

— Так, обидва дали однакові свідчення, — підтвердив Онігір, його тон був майже тріумфальним.  

Тіамат видихнув, намагаючись не видати роздратування.  

— Де зараз ці свідки? — запитав він коротко.  

— Вони у коридорі, — відповів директор. — Чекають, якщо ви хочете поговорити.  

— Я хочу.  

Тіамат вийшов із кабінету, зачиняючи двері за собою. У коридорі стояли двоє хлопців. Один — високий, зі світлим волоссям і впевненим виразом обличчя. Другий — трохи нижчий, із темним волоссям, виглядав стримано, але його погляд був напружений.  

— Ви — свідки? — холодно запитав Тіамат, оглядаючи кожного з них.  

— Так, професоре, — відповів світловолосий, стоячи трохи попереду.  

— Розкажіть, що саме ви бачили, — коротко наказав він, схрестивши руки.  

— Ми бачили, як Ронан із вашого квадріуму стояв біля столу, де сидів цей студент, — почав світловолосий. — Він дістав щось із кишені й додав у тарілку. Ми одразу зрозуміли, що це не щось звичайне.  

— І ви впевнені, що це був саме Ронан? — запитав Тіамат, пильно дивлячись на нього.  

— Абсолютно, — підтвердив хлопець, його впевненість була майже викликом.  

Тіамат перевів погляд на другого свідка.  

— А ти? Ти бачив те саме?  

— Так, — коротко відповів той, злегка смикнувши плечем. — Ми були поруч. Це точно був він.  

Тіамат декілька секунд дивився на обох, оцінюючи кожне слово й найменший рух. Щось у їхніх свідченнях не давало йому спокою.  

— Добре. Ви можете йти, — сказав він нарешті, але тон його голосу залишався холодним.  

Коли хлопці пішли, він на секунду залишився на місці, обдумуючи почуте. Свідчення були надто впевненими, надто чіткими. І Ронан... Це було зовсім не схоже на нього.  

Він повернувся до кабінету, зачинив двері й подивився на Онігіра.  

— Я хочу поговорити з Ронаном. Він має право пояснити ситуацію.  

— Ви ставите під сумнів слова свідків? — Онігір підняв брову, майже задоволено.  

— Я ставлю під сумнів усе, поки не отримаю всі факти, — сухо відповів Тіамат. — Ронан заслуговує на шанс пояснити. Відіверто кажучи, я зовсім не вірю що він міг так вчинити.

Директор кивнув, даючи знак, що не заперечує, проти розмови зі студентом. 

Тіамат не те що не мав сумніву, а був впевнений що Ронан не міг таке зробити. Якщо б навіть сказали що Фрей щось підсипав, ще були б сумніви, а ось завжди всміхнений та доброзичливий Рон...

"Ні, мені не можна зараз упереджено ставитися до цієї ситуації. Але свідкам, все одно не варто вірити."