Особливі очікування

ГЛАВА 20

— Я… почула шум, — відповіла вона, невпевнено дивлячись на нього. — А що ви тут робите? Це… десь тут ваша кімната? Чи ви шукали мене?

Тіамат підняв брову, ніби її питання здивувало його більше, ніж сама її поява.

— Ні, моя кімната далеко звідси, — сказав він спокійно, але в його думках одразу з’явилося:

"Не треба їй поки цього знати…"

Еріка схрестила руки на грудях, явно не задоволена його відповіддю.

— Тоді чому ви тут? — не втрималася вона. — Це якось… дивно.

— Це не твоє діло, адептко, — відрізав він, а потім додав м'якше: — Повертайся до своєї кімнати. Завтра у тебе важливий день, і я не хочу чути жодних виправдань на тренуванні.

— Але…

— Жодних "але", — перебив він, дивлячись на неї вже суворіше. — Спати. Зараз же.

Еріка стиснула губи, зрозумівши, що далі сперечатися марно. Вона зітхнула, розвернулася й попрямувала до своєї кімнати, але перед тим, як зачинити двері, обернулася:

— Ви завжди так близько стежите за своїми адептами, чи це мені особисто пощастило?

Тіамат не відповів одразу, його погляд був важко читаємим. Нарешті він лише ледь помітно кивнув і сказав:

— Спи, Персіфаль. Це все, що тобі зараз треба знати.

Вона зачинила двері, а він ще довго стояв у коридорі, дивлячись на неї. Його думки були заплутаними, але одне він знав точно: чим довше вона не буде знати всього, тим краще — для неї і для нього.

***

Новий день, як завжди приносить нові пригоди.

Сонце повільно піднімалося над тренувальним майданчиком академії. Повітря було прохолодним, але адепти вже стояли в строю, кожен на своєму місці. Еріка зосереджено оглядала свої руки, ніби перевіряючи, чи готові вони до першого справжнього випробування.

На майданчику з’явився професор Тіамат. Його чорне волосся, зібране в низький хвіст, м’яко відбивало ранкове світло. Він оглянув групу, і його золотаві очі затрималися на кожному. Коли його погляд зустрівся з Ерікою, її серце на мить завмерло.

— Сьогодні ми почнемо з базових прийомів, — промовив Тіамат, його голос звучав м'яко, але наповнював усе довкола відчуттям напруги. — Пам’ятайте, це не просто техніка. Це ваша дисципліна, ваша воля і ваша сила.

Еріка спробувала зосередитися, але відчувала, як її думки розсіюються кожного разу, коли він проходив поруч. Його присутність була важкою і водночас заворожливою. Вона знала, що не повинна звертати увагу, але його золоті очі ніби весь час знаходили її, навіть коли він звертався до інших адептів.

-Не забувай дихати коли на нього дивишся. - прошептів збоку адепт Елідар, чим викликав смішки у інших сленів їх команди.

-Замовкни краще.- звично огризнулась та перевела погляд на ректора.

-На минулому занятті, за моєї відсутності, ви мали були вивчити початкову теорію, а саме стійки та базові захисні рухи...

Він продовжував далі говорити, але дівчині довелось перемкнути увагу. Адепти навколо переглядалися, хтось шепотів щось один одному. Еріка помітила, що на неї почали дивитися частіше. Особливо помітно це було від адептів старших курсів, які відверто її вже починали лякати.

— Тепер розіб’ємося на пари, — голос Тіамата повернув її до реальності. — Практика — це ключ до досконалості.

Коли всі почали розходитися по парах, Еріка не могла позбутися відчуття, що його погляд ще раз затримався на ній довше, ніж на інших. Її партнером виявився Фрей.

— Не звертай уваги, — тихо сказав він, помітивши, як вона ловить чужі погляди. — Вони просто не звикли до того, що у цій академії є жінка, окрім професорів.

— Розумію, але мене це вже починає лякати! — відповіла вона, намагаючись зберігати спокій.

— Не хвилюйся, хто в здоровому глузді полізе до тебе? Ти ж частина нашого квадріуму, — Фрей посміхнувся і став у захисну позицію. — Готова?

Тренування продовжувалося. Еріка намагалася зосередитися на прийомах, але кожного разу, коли вона думала, що виконала рух правильно, Тіамат з’являвся поруч, виправляючи її стійку або рухи. Його руки ненав’язливо торкалися її плеча чи руки, щоб показати, як правильно тримати баланс. Кожен такий момент змушував її ще більше плутатися.

До кінця заняття вона була виснажена. Руки тремтіли, але всередині палало відчуття, що вона вистояла цей день.

— Персіфаль, затримайся на хвилину, — голос Тіамата змусив її завмерти на місці.

Вона глибоко вдихнула і повернулася до нього. Його золотаві очі були такими ж пронизливими, як завжди, але цього разу в них здавалося щось нове — ніби прихований інтерес або хвилювання, які він намагався приховати.

— Ви кликали, професоре? — Еріка підійшла ближче, намагаючись не видати свого хвилювання.

— На сьогоднішньому занятті, ти була просто жахлива. Ти повинна більше, ніж намагатися, Персіфаль, — його голос став теплішим, але все ще суворим. — В твоїй ситуації слабкість не допустима.

Вона підняла голову, і їхні погляди зустрілися.

— Я зрозуміла професоре, буду старатися краще — сказала вона твердо, скрипучи зубами.

— Добре, — він кивнув, ніби це було все, що йому потрібно почути. — А тепер іди. І не забувай: завтра заняття будуть ще важчими.

Еріка ледь помітно посміхнулася, розвернулася і пішла. Але коли вона вже наближалася до виходу з майданчика, вона обернулася ще раз. Тіамат все ще стояв на своєму місці, дивлячись їй услід. Його обличчя було важко читати, але в його очах проблискувало щось, що змусило її серце затрепетати.

Вона швидко відвела погляд і пішла до своїх сокомандників, які вже чекали її за межами майданчика.

— Що це було? — поцікавився Ронан, побачивши її.

— Нічого такого, звернув увагу на те, що мені треба покращити — коротко відповіла вона, намагаючись приховати легкий рум’янець, який досі не сходив із її обличчя.

Фрей кивнув, а Ерік тихо додав:

— Він явно має до тебе особливі очікування.