Двері навпроти

ГЛАВА 19

Еріка відвернулася від пильного погляду її тезки.

— Це було… незабутньо, — іронічно прокоментував Ронан, витираючи уявний піт із чола. — Думаю, його присутність додала нам мотивації закінчити цей проєкт якомога швидше.

— Або добила нас морально, — хмикнув Фрей, відкидаючись на спинку крісла. — Еріка, ти сьогодні якась мовчазна. Можливо, ти досі в захваті від його присутності?

Від кого, від кого, а від Фрея ці слова прозвучали образливо. Таких коментарів можна було очікувати від інших двох, але не від вихованого та мовчазного Рея.

— Що?! Ні, звісно, ні! — дівчина підскочила зі стільця так швидко, що мало не зачепила стос книжок. — Просто… багато думок. Ось і все...

— Ага, — протягнув Ерік, уважно спостерігаючи за її реакцією. — Багато думок. Особливо коли очі нашого куратора свердлять тебе наскрізь.

— Ерік! — вигукнула дівчина, відчуваючи, як червоніє ще сильніше. — Ти що, ревнуєш? Хочеш сам із ним поговорити наступного разу? Будь ласка, я тільки за!

— Облиште, ви двоє, — втрутився Фрей, піднявши руку. — Ми все одно не можемо змінити факту, що він наш куратор і ректор, тим паче ще й професор... А тепер, будь ласка, повернімося до роботи, щоб завтра не було ще гірше.

— Та вже, — підсумував Ронан, беручи черговий аркуш із нотатками. — Хоча я не проти, щоб він допомагав частіше. Його присутність додає драматизму нашим академічним мукам.

— І страху, — додав Ерік, але з іронічною посмішкою. — Не кожного дня до нас у гості заходить уособлення дисципліни.

Еріка спробувала ігнорувати їхні жарти, але слова хлопців лише підкреслювали її хвилювання. Вона схилилася над своїми записами, намагаючись зосередитися, але погляд час від часу проскакував до дверей, за якими щойно зник куратор Тіамат.

Коли робота майже підійшла до кінця, годинник показував далеко за північ.

— Все, хлопці та дівчата, я більше не можу, — простогнав Ронан, кидаючи ручку. — Ще трохи, і я почну бачити його очі в кожній крапці цього тексту.

— Тоді розходимося, — підсумував Фрей, акуратно складаючи папери. — Завтра зранку ще раз перевіримо і здаємо.

Еріка кивнула, але її думки все ще плуталися. Вона сподівалася, що куратор забуде про свої слова щодо її почерку, але підсвідомо розуміла, що цього точно не буде. Він обов’язково спитає з неї.

— Спокійної ночі, Персіфаль, — сказав Ерік на прощання, злегка нахиляючи голову. — І не думай надто багато про нашого куратора. Це шкодить концентрації.

Еріка лише пирхнула, відвернувшись, але не змогла стримати легкої усмішки. Якби вони так швидко не вбігли, вона обов’язково сказала б кілька слів адепту Елідару, але вже не сьогодні.

"Завтра точно буде ще один привід кинути в нього чимось."

Потягнувшись, вона встала зі столу й пішла до своєї спальні. Завтра буде перше заняття з рукопашного бою, який веде їхній куратор. Треба як слід виспатися перед цим.

***

— Я більше так не можу! — професор Тіамат ходив по своїй вітальні, яка була схожа на кімнату адептки.

Його темне волосся, зібране у низький хвіст, а хижий золотавий погляд метався з одного кута кімнати в інший.

Одежа професора була як ніколи зім’ята, так само як і його обличчя. Дивно, лише декілька годин тому, коли він допомагав із проєктом, він виходив із кімнати адептки у належному вигляді. Що ж сталося за цей час?

Можливо, те, що він більше не міг стримувати свій секрет, який виривався назовні? Чи намагався зупинити спокусу піти до інших дверей у будинку для професорів?

Він різко зупинився біля кушетки та повернув голову до вхідних дверей. Шурхіт біля кімнати навпроти привернув його увагу. Не гаючи ні хвилини, він вийшов у коридор і застав двох адептів зі старших курсів. Вони чомусь нишпорили поверхами професорського корпусу.

— Темної ночі, ректоре, — вони обидва вклонилися йому та завмерли в цій позі.

— Що ви тут забули? — тихо гаркнув він і одразу ж перевів погляд на сусідню кімнату.

— Ми заблукали, — невпевнено сказав один із них. Але, глянувши в очі ректору Тіамату, зрозумів, що його брехня не вдалася.

— І кого ж ви шукали тут? — він сперся на одвірок і окинув насмішливим поглядом двох студентів.

— Свого куратора, — без заминки відповів другий, але також знітився перед золотими очима.

— Він на першому поверсі, треті двері зліва в малахітовому коридорі.

— Дякуємо, — вони швидко вклонилися й хотіли вже піти, коли почули його голос.

— Я доповім директорові про ваші нічні візити, — а потім уже погрозливо додав, примруживши очі: — Передайте всім таким "візитерам", що якщо хоч ще одного спіймаю, то вилетить із вікна!

Хлопці знову кивнули й швидко побігли на вихід, уже не приховуючи свого страху.

Професор ще раз окинув поглядом коридор, але зупинив його на дверях навпроти. Те, що там немає таблички з прізвищем, дужепривертало увагу.

Профеор Тіамат довго вдивлявся в ті двері, що стояли навпроти його кімнати. На них не було жодної таблички, жодного натяку на те, хто може мешкати за ними. Хоча він знав відповідь. Саме тому ці двері привертали його увагу більше, ніж будь-що інше.

"Навіщо її поселили тут?" — думка крутилася в його голові вже кілька днів. Він міг би просто запитати в дирекції, але якось не наважувався. Наче інтуїція підказувала, що це викриє його власні наміри й те, як багато він думав про цю адептку.

Тіамат вирівняв плечі, зробив кілька впевнених кроків до дверей і завмер. Його рука вже майже торкнулася дверної ручки, але він різко опустив її. "Дурість!" — подумав він, відступаючи.

"Навіть якщо вона там не спить, це зовсім не означає, що ти можеш отак взяти й зайти," — розмірковував він, обертаючись і повільно йдучи назад до своєї кімнати.

Але, зробивши кілька кроків, він почув щось. Легкий шурхіт, ніби хтось обережно відкривав двері. Тіамат завмер і обернувся. Двері, що вели в кімнату Еріки, ледь прочинилися, і звідти визирнула знайома голова.