Мій, ваш і наш секрет

ГЛАВА 9

— Повторюю востаннє, — зло прошипіла Еріка, — або ви говорите, що сталося того вечора, або...

— Або що? — ліниво поцікавився Ерик. — Підеш у куратора все дізнаватися?

— Може, вона ще згадає, — з набитим ротом зауважив Ронан.

Фрей мовчки пережовував їжу. Вони сиділи в їдальні на вечері, але вся краса цього залу якось померкла на тлі їхньої розмови та кепського настрою Еріки.

— Та що там сталося? — вона встала з-за столу. — Вам так важко відповісти?

— Сама винна, що не пам’ятаєш...

— Та невже? Ти впевнений? — скептично підняла брову.

Хлопці замовкли, а золотокоса дівчина підхопила сумку і направилася до виходу.

— Ти куди це зібралася? — гаркнув її тезка.

— Дорогу до своєї кімнати я вже знайду! — не менш голосно відповіла вона й, не зупиняючись, пішла геть.

"Ті ще й сокомандники! Мало того що споїли, намагалися вкрасти шоколадку, так ще й брешуть мені про мене ж! Ненавиджу! І що це за команда така? Мовчун Фрей, метушливий Ронан і язвун Ерік. Ну, звісно, для повного щастя їм бракувало тільки мене!"

Щоб трохи заспокоїтися, вона вийшла на вулицю. Зоряне небо, приглушене світло ліхтарів, лавочки вздовж доріжок і зла, як чорт, Еріка. Вибравши темніше місце, вона сіла й підняла голову до неба, намагаючись стримати ненависні сльози.

"І на що сподівався батько, відправляючи мене сюди? А матінка чому промовчала?"

Не стримавши схлипу, вона пустила сльозу, але тут же напружилася: "А вона взагалі знає про це? Чи не тому мене так швидко відправили, поки вона поїхала до хворої бабусі?"

— Еріка, шайен тебе забери! — хтось дуже сердито і явно незадоволено закричав їй просто над вухом.

— Та тихо... Мені здається, я починаю розуміти, до чого все йде... — відмахнувшись від нав’язливого голосу, вона знову заглибилася у свої думки.

"Закони хоч і передбачають, що спадкоємцем стає наступний кандидат, якщо хтось із роду служить королю, але без згоди обох батьків це неможливо! Значить, у мене є хоча б крихітний шанс утекти звідси!"

— Ще чотири дні... — прошепотіла вона, сподіваючись, що тоді матінка дізнається і приїде за нею.

— Чотири дні, і...

— І я покину цю академію...

— Еріка! Ти що, вирішила втекти?! — закричав вбіса злий куратор.

— Та боги з вами! — з серцем вигукнула вона й підскочила з лавки.

— А ну сіла! — після такого рику гріх було не гепнутися назад. — А тепер усе по порядку і конкретно!

— Та що ви, професоре Тіамат, я... — вона потупилася в землю, з пристрастю розглядаючи шнурівку на взутті.

Напружена тиша заповнила простір, але за кілька хвилин стала якоюсь іншою. Здавалося, що хочеться у всьому зізнатися, розповісти...

Еріка підняла очі на вчителя з рукопашного бою. Його волосся кольору воронових крил м’яко переливалося, а очі, схожі на розплавлене золото, так і норовили дістатися до її найпотаємніших секретів. І тут їй раптом стало зрозуміло: вона нагло дивиться на нього, а він, в совю чергу, дивиться на неї.

— Що, Еріко, закохалася в професора? — насмішкувато вигнув брову куратор.

— Що, професоре, закохалися в адептку? — випалила вона, але тут же густо почервоніла, усвідомивши сказане.

Натомість у відповідь вона почула лише його басовитий сміх. Еріка теж тихенько засміялася і зауважила:

— А ви ж казали, що більше ми вас веселим не побачимо...

— Це буде наш секрет! — він весело клацнув зубами й відкинувся на спинку лавки. Не такий же він й страшний зараз.

— Професоре, я...

— Якщо зараз не можеш розповісти, нічого страшного. Але врахуй: я відчуваю брехню!

— І це теж наш секрет? — напруження покинуло її, і вона почала почуватися спокійніше.

— Авжеж! — він хмикнув і подивився на зорі. — І ця зустріч теж наш секрет.

— А що було того вечора? — вирішивши ризикнути, вона спитала прямо.

— А от це — уже тільки мій секрет, — глянув він на неї, і в його очах щось блиснуло. — І про нього ніхто не дізнається.

— А хлопці?

— Вони вже забули... — неоднозначно протягнув він і додав: — І це теж наш секрет.

— Якось забагато таємниць ми з вами маємо. Вам так не здається?

— Здається. Тому, щоб однією було менше, можеш розповісти, що буде за чотири дні.

Еріка виклала все, як на духу, чекаючи на його реакцію.

— Мда... бідолаха. Це тебе так брати кинули? — Еріка кивнула. — Не хочу тебе засмучувати, але цей закон застарів. Якщо рішення прийняв лорд, тобі нікуди подітися.Якби твоя матінка була з іншого знатного роду... Але, на жаль... А тобі що, так погано тут?

— Та ще не зрозуміла... — пробурмотіла вона і хлюпнула носом. — Запасний план завжди має бути.

Діставши сумку, вона знову вирішила пошукати хусточку. Але, як і висловився куратор, "але на жаль".

— Ходімо, а то замерзнеш. Не вистачало мені ще сопливої адептки в квадріумі.

І саме в цей момент Еріка шмигнула носом.

"Ну от... Як завжди!"

Підвівшись, він простягнув їй руку, щоб допомогти встати. Еріка беззаперечно прийняла допомогу, і, коли забирала руку, у ній виявилася чорна хусточка із золотою вишивкою.

— Я не вмію втішати дівчат, що плачуть, — зізнався він винувато.

— І це теж наш секрет? — Еріка сміялася.

— Авжеж!

Вони повільно йшли мощеною кам’яною доріжкою, розглядаючи зорі.

— Їх так погано видно, — прошепотіла адептка.

— Світло міста заважає, — підмітив ректор. — У мене на батьківщині все зовсім по-іншому.

— А якщо не секрет, то де вона?

— Хто?

— Батьківщина.

— Чия?

— Ваша!

— Моя хто? — продовжував жартувати він, очевидно уникаючи відповіді.

— Це вже ваш секрет?

— Як добре, що у квадріумі в мене така розумна адептка!

Еріка усміхнулася і продовжила йти поруч. Вони дійшли до професорського корпусу й зупинилися біля входу.