Ох уж ці жарти...

ГЛАВА 6

— Мда… — видихнув уже одягнений Фрей, лежачи на ліжку, — мабуть, єдине, в чому я заздрю Еріці, так це її кімнати.

Хлопці неоднозначно хмикнули, але подумки були повністю згодні.

— До речі, — почав Рон, відкидаючи руде волосся й поправляючи смарагдову хустку на шиї, — нам не слід піти за нею?

— Сумніваюся, що вона захоче бачити вас після вчорашнього, — ліниво підмітив адепт Елідар, перекидаючи ногу на ногу в кріслі.

— Але ж зранку не вбила, — філософськи зазначив Ронан.

— І чому ж? — він дійсно здивувався, адже, будь він на її місці, нізащо б не простив того, на що її підбили ці двоє.

— Бо вона не все знає, — Рон плюхнувся поряд із Фреєм і вихопив у нього книгу. — Ну і пам’ятає не все...

— Тільки не думай їй розказати! — сполошилися вони в один голос. Напрочуд балакучий Ронан та відстороненний Фрей, стали непоганими друзями за попередній вечір.

— А ось цього не можу обіцяти… — хижо посміхнувся сніжний та направився до дверей, щоб тієї ж миті відскочити назад.

Вони не почули, ані як вона підходила, перестукуючи підборами, ані як відкрила двері, але…

— О! Ви вже готові? — вона сперлася на одвірок, жуючи плитку шоколаду.

"Невже вона чула?" — подумав неабияк переполоханий Фрей.

— Пф… — хмикнув Ронан. — А ти очікувала застати нас за перевдяганням?

— Та ну тебе! — беззлобно огризнулася вона і продовжила розглядати їх. — А чого ви як на похоронах?

Вони лише нервово засміялися, зібрали сумки й вийшли в коридор. Уже там оцінили вигляд Еріки: спідниця трохи нижче колін, зелена шовкова сорочка, довгий чорний шкіряний жилет із витонченою вишивкою по краях. Усе це чудово пасувало до її зелених очей і зібраного золотистого волосся.

— А погано не стане, адептко Персіфаль? — він виразно глянув на кондитерський виріб у її руках.

— Ну що ви, адепте Елідар, ні в якому разі… — вона лише усміхнулася й продовжила йти темними коридорами.

— Ері, а тебе не вчили ділитися? — Ронан підбіг до неї зі спини й спробував посягнути на шоколадку.

— Така велика шоколадка на одну маленьку особу! — єхидно кинув адепт Елідар.

— Ми можемо розділити цю ношу з тобою! — рудий явно розійшовся не на жарт.

Але чого вони не очікували, так це її реакції. Швидко звільнившись від обіймів, вона побігла до єдиного можливого на той момент укриття. І, звісно, це був Фрей. Пробігши повз нього (бо він ішов попереду), вона розвернула його обличчям до хлопців і виглянула з-за широкої спини. Це виглядало б нормально, якби все було жартома, але здавалося, що за цей шматочок шоколаду Еріка готова стояти до останнього.

— Що відбувається? — попри ситуацію, він виставив руку, заважаючи їм пройти.

— Ері… Віддай його! — Ронан проігнорував його запитання й продовжив уже більш загрозливо: — Або ми силою заберемо!

Елідар демонстративно почав розминати руки, а Рон — хрустіти шиєю. Схоже, вони ще більші солодкоїжки, ніж Еріка. Хоча, чи можливо таке? Вона розуміла, що ділитися не можна, адже вийти в місто вона не зможе ще п’ять днів. А цей шоколад — той самий, який брати купили їй на знак примирення. Спогади про сім’ю боляче вразили її.

— Ні… — тихо протягнула вона, і самотня сльоза скотилася з її темних вій.

— Еріка? — адепт Елідар вперше звернувся до неї на ім’я.

— Ері… Ти… Ми ж не… — Ронан не міг підібрати слів.

— А ну назад! — гаркнув Фрей, поклавши руку їй на плече й обережно розвернувши в напрямку виходу з коридору.

Так вони і рушили на вихід. Ніс щипало, а очі застилала пелена сліз. І все через невинний жарт.

"Так… Нерви в мене вже ні до чого," — подумала вона, крокуючи під конвоєм новонабутого союзника, а двоє "нібито невинних" хлопців ішли позаду.

Еріка зупинилася й передала свою сумку "захисникові". Він мовчки взяв її, поки вона ховала предмет спору й шукала хусточку або хоча б серветки.

— Та де ж цю хустинка… — прошепотіла вона вчетверте, перебираючи речі в сумці.

Їй мовчки простягнули три білих платочки. Не дивлячись, вона вихопила один. Пробурмотівши "дякую", вони продовжили рух.

Першим у них у розкладі значилися “Ділові відносини між країнами”, або скорочено ДВК. Дуже важливий предмет для майбутніх спадкоємців сімей. Через це наприкінці року з цього предмета навіть буде екзамен.

Майже дружною четвіркою вони увійшли до аудиторії та почали шукати вільні місця.

— Там… — Фрей кивнув і попрямував до двох парт біля вікна.

Еріка думала, що виникне неприємна ситуація з розподілом місць, але ранковий інцидент сам усе вирішив.

— Ой, вибач, я забула… — дівчина розгублено посміхнулася й вихопила сумку з рук Фрея.

— Сідай уже.

На тому й узгодлился. Ну майже, бо Еріка знову почала нишпорити в сумці, щось активно шукаючи.

— Ви там шукаєте скарб, адептко Персіфаль? — у своєму звичному саркастичному тоні поцікавився сніжний.

— Залежно для кого що… — відповіла вона, не підводячи голови.

За дві хвилини вона нарешті витягла з глибин сумки дві цукерки. Протягнула їх адепту Елідару та адепту Веланді. Але, зрозумівши, що ніхто не збирається їх брати, подивилася на хлопців.

— Чого ви дивитеся, як шаени на новий захисний купол? — хихикнула вона й вклала цукерки в долоні "статуй".

Очевидно, такого вони не очікували. Хлопці трохи зависли, продовжуючи дивитися на золотокосу.

— Вибачте за… Ну, ви зрозуміли… — тихо промовила вона й, щоб ніхто не побачив її рум’янцю, відвернулася до вікна.

"Я, звісно, не знаю, скільки вони там лежали, але, думаю, не отруяться (мабуть)," — подумала вона, але розвинути думку їй не дав викладач, що зайшов до аудиторії.

Усі підвелися, вітаючи вчителя. Він був гарним, статним і владним. Окинувши всіх прискіпливим поглядом, затримавшись, звісно, на Еріці, він пройшов до дошки й почав писати, як до нього слід звертатися.

— Дорогі адепти, мене звати професор Артін! — почав він говорити басистим голосом. — І це все, що вам потрібно знати про мене. Ваші голови повинні поглинати лише корисну інформацію, яка стосується навчання!