Ранок починається не з кави

ГЛАВА 5

Ранок в академії починається не з кави, а з підлоги. Так подумала Еріка, оглядаючи кімнату. Все та ж її спальня, тільки от як вона тут опинилася? Напружуючи голову, яка от-от розірветься, вона так нічого і не пригадала. Щоб хоч якось почати щось розуміти, вона почала говорити вголос, повільно піднімаючись з підлоги.

— Отже, вчора ми були на даху, потім їли, я посварилася зі "сніжним"… О боги! — вона підійшла до дзеркала, налякала його своїм виглядом і сама ж відсахнулася.

— Так, не туди мене понесло… — струснувши головою, вона продовжила шлях до ванної. — Потім я пила сік, тільки от чому він мав такий дивний смак?

Намазавши зубну пасту на щітку, вона стояла і намагалася згадати. І тут її осяяло.

— Ах ви ж шкідливі овочі! — швидко вибігла з ванної і направилася у вітальню.

Там мирно посапуючи на диванчиках, спали Ронан і Фрей. Вона не могла це так залишити, мало того що вони тут сплять, так ще й...

— Ви мене споїли! — вигукнула вона грізно, розмахуючи щіткою.

Схоже, хлопці теж вирішили випробувати цей (певно, популярний) спосіб пробудження і впали з диванів. З підлоги лунали стогін і добірна лайка.

— Еріка! — піднявшись, потираючи голову, сказав Ронан. — Тобі нас не шкода?

— Не повіриш, — вона повільно підійшла до них, — анітрохи!

— Це не я! — вигукнув Фрей, а потім затнувся і холодно додав: — Це Ронан підмішував.

— А ти мовчав? І навіть не намагався зупинити?!

Закричала вона, і одразу ж пошкодувала — це викликало ще більше болю в її голові.

— Чого ви тут усміхаєтесь? — грізний рик Еріки повернув їх до тями, і вони дружно почали задкувати до дверей.

— Еріка, вітаємо з дебютом у світі алкоголю! — синхронно проскандували вони.

“У них що, один мозок на двох?”

І з якого часу Фрей став таким зговірливим?

Це була остання її думка перед тим, як вона кинулася на них. Хлопці зрозуміли, що діло пахне жареним, і розбіглися хто куди. Фрей побіг до дверей, а Ронан кинувся до кабінету.

— Рон! У мене немає ключа! — кричав Фрей з вітальні.

— Можна подумати, у мене він є! Шукай! — крикнув той зі своєї схованки.

— Ро-о-онушка… — солодко промовила Еріка, заходячи до кабінету і зачиняючи за собою двері. — Виходь, мій хороший… Обіцяю, сильно не покалічу.

— Чесно? — з-за столу визирнула його рудоволоса голова.

— Ну звісно! — і вона запустила в нього щіткою, яку досі тримала в руках.

— Роне, ключа не знайти! — влетів у кімнату Фрей і тут же пошкодував.

Зла Еріка одразу переключилася на нього і пішла за ним.

— Еріка… Еріка… — почав він, тримаючи руки перед собою і відступаючи назад. — Ну ти чого? Я ж не винен…

— Дійсно?! — злісно прошипіла вона, наближаючись до нього. — Я ж просила цього не робити!

— Ну ми ж не знали, що ти настільки нечутлива до алкоголю, — втрутився Ронан. — Тільки трохи підмішали в сік, і ти…

— І я що? — вона зупинилася, затамувавши подих. Невже вона щось накоїла?

— Та нічого! Розслабся! — Ронан заспокійливо поклав руку їй на плече.

— Точно? — з очима, повними сліз, подивилася вона на нього.

— Ха… — він помітно знітився. — Звісно…

Він поклав обидві руки їй на плечі й повернув до себе. Вона опустила голову і почала тихо схлипувати. Схоже, її войовничість почала поступово згасати.

— Ей, ей, ей… ти чого? — тут же стривожився рудий. — Ми ж сказали, що все добре!

— Припустімо, я вам вірю…

— Я знайшов ключ! — крикнув Фрей.

— То відкривай!

Швидко відімкнувши замок, вони ще раз поглянули на неї; вона натягнуто усміхнулася, і з чистою совістю вони зникли.

— І що тепер з ними робити?

Вона усміхнулася і пішла далі збиратися на ранкове шикування.

Після всіх процедур і переодягань вона стояла в спальні та намагалася зібрати своє довге волосся у високий хвіст. Виходило, відверто кажучи, не дуже. Але, добивши (у прямому і переносному сенсі) його, вона ще раз окинула себе поглядом.

Виглядала, м’яко кажучи, так собі: велика чорна футболка з вишитим срібною ниткою гербом академії на спині. Чорні вузькі штани й високе взуття на шнурівці.

“Поки я їх зашнуровувала, думала, що помру разів десять! Не сперечаюся, одяг чудовий, але виглядав би він краще не на мені. Мої великі зелені очі, золотисте волосся, правильні риси обличчя ніяк не поєднувалися з тілом підлітка. У прямому сенсі: якщо у моїх одноліток вже була пристойна фігура з гарними формами, то я могла похвалитися лише… а, власне, нічим!” — обурювалася подумки Еріка.

Зрештою, махнувши на це рукою, вона вийшла з кімнати й направилася до виходу. Спускаючись сходами, вона зіштовхнулася з кимось. Буркнувши сонне й роздратоване “вибачте”, вона хотіла продовжити спуск, як раптом ця людина схопила її за лікоть і так само роздратовано поцікавилася:

— Ти що, переслідуєш мене? — чоловік нахилилася до неї ближче, і цей запах здався їй смутно знайомим. Та й голос вона начебто вже не вперше чує.

— Прошу вибачення, я не знаю, хто ви… — вона напружено вдивлялася в темряву і ніяк не могла розгледіти його риси обличчя.

— Потім розберуся! — різко відштовхнувши її руку, він направився нагору.

"Ще одного божевільного мені зранку бракувало!" — подумала Еріка і побігла вниз. Як тільки вона почула гудок, то зрозуміла, що запізнилася. І це не залишилося непоміченим.

— Адептко Персіфаль! — вигукнув директор. — Як я радий, що ви вирішили порадувати нас своєю присутністю!

— Вибачте, директоре, більше такого не повториться.— погляд більшості адептів були пркуті до неї. Еріка почувала себе ніяково та трохи нервово, через це.

— Ну, добренько! А зараз п’ятнадцять кіл по стадіону! — ця остання репліка була звернена до всіх.

Почувши дружний зітх, він хитро посміхнувся і сів прямо на траву, спостерігаючи за стражданнями адептів.

Еріка теж приєдналася до строю і почала бігти разом із усіма, важко дихаючи, як нетверезий їжачок. Вочевидь, більшість адептів вирішила відсвяткувати "останній день свободи", і лорд Кейварас, схоже, зробив на це ставку.