Шахи

ПРОЛОГ

— І що ти цим хочеш сказати?

— Саме те! Ти це зробиш!

— Ви, як завжди, все вирішили за мене!

— Ері... Ну тобі що, так важко?

— Справді? — Дівчина скептично підняла брову. — Як щось потрібно, так одразу я крайня!

— Ми так багато про що тебе просимо? — Відкинувши назад світле волосся, один із її старших братів продовжив наполягати на своєму.

— Ну що ви... Звичайно ж, ні... Всього чотири роки провчитися в непотрібній мені академії! І заради чого? — Вона справді не розуміла, за що їй це?

— Ну, Ері... — другий брат узяв слово, — ми ж не спеціально, якби знали...

— Тоді б попросили у богів молодшого брата, а не сестру! — дівчина остаточно вийшла з себе і схопилася з крісла. — Авель, Аморе, я ніколи не погоджуся на це...

Вона поспішно покинула кімнату. Відміряючи кожен крок, попрямувала до саду, сподіваючись, що там її не чіпатимуть. Проходячи коридорами маєтку, вона продовжувала обурюватися, щоправда, уже подумки.

“Мені лише сімнадцять! Яка академія Кейварас? Вони збожеволіли? Отже, вони обрали службу королю, а я повинна віддуватися за них і стати спадкоємицею роду? Враховуючи те, що в тій академії самі хлопці... Мої брати точно збожеволіли! Чому мене не можна відправити в академію на північ, де навчаються дівчата-спадкоємиці?”

Еріка вибігла в сад і застигла. Сонце хилилося до горизонту, а сад, що більше нагадував лабіринт із квітів та низьких кущиків, переливався всіма барвами. Останні літні дні йшли, і це не могло не стати приводом для смутку.

Підставивши обличчя теплому пориву вітру, який розкидав її золоте волосся, вона прикрила очі й на мить забула про всі проблеми.

“Ні! Я так просто не здамся! Нехай самі йдуть до цієї академії! Нехай тільки спробують мене перехитрити!”

Зі спини до неї підкрався брат — такий самий володар очей кольору весняної зелені — і теж завмер, дивлячись на поки що літній сад.

— Пробач нас, Ері... — Авель обійняв її; він, у принципі, єдиний, хто називав її цим дурним прізвиськом.

— Слухай, — вона замовницьким шепотом почала, — а давай зіграємо?

Авель примружив очі, зачесавши назад каштанове волосся, і схрестив руки на м’язистих грудях.

— Щось мені підказує, що цього краще не робити.

— Ой, та годі тобі! Так і визнай, що злякався! — Еріка вирішила діяти підступно, і він це помітив.

— Добре! — Він беззлобно посміхнувся. — У що граємо?

На секунду дівчина задумалася, окинула поглядом брата і дійшла до єдиного переможного варіанту.

— У шахи! — Еріка сплеснула в долоні з дитячою радістю і дивилася, як меркне посмішка на обличчі Авеля.

— Добре... — протягнув він по-здавалося-б приречено і на зітханні запитав: — А що на кону?

— Ну, це ж очевидно! Звісно ж, моє навчання в академії!

— Ага... — Він задумливо почухав підборіддя. — Тобто, якщо виграєш ти, то не йдеш навчатися, а якщо програєш — то йдеш.

— За милу душу!

Авель кивнув якимось своїм думкам і простягнув руку. Сестра її потисла, і на мить між ними спалахнув зелений вогник — отже, спір укладено, і його не можна розірвати.

“Ну все, академія скасовується! Авель ніколи не вигравав у мене в шахи! Як він взагалі міг на це погодитися?”

Відчувши близький смак перемоги, Еріка призначила час гри і втекла до своєї кімнати, щоб знайти схованку з цукерками й відсвяткувати передчасну поразку старшого брата. Запхнувши назад коробку з солодощами, вона сіла на підвіконня, спостерігала, як лицарі тренуються на плацу, й уплітала ласощі.

“Я б так не змогла — щодня тренування терпіти. Я й так вчуся, не покладаючи рук, і займаюся паперовою роботою по маєтку! А вони мене ще в академії хочуть заховати!”

Поглянувши на годинник, Еріка зіскочила з затишного місця, відтрусила сукню і впевненою ходою попрямувала до вітальні. Поки йшла коридорами, продовжувала розмірковувати про своє.

“Треба буде зустрітися з дівчатами й розповісти їм, де б я могла опинитися. Жах та й годі!”

З цими думками вона увійшла до кімнати, де вікна були в підлогу, тож можна було спостерігати не тільки сад, а й останні промені сонця. Зробивши крок, вона застигла, не повіривши своїм очам.

— Батьку? Що ти тут робиш?

Умить вся фарба відлинула від її обличчя, і Еріка зблідла.

— Ну що ти, Еріка... — Він підступно усміхнувся і вальяжно перекинув ногу на ногу. — Сідай, зіграємо.

Він вказав на крісло, яке стояло перед ним, і столик, на якому були розставлені фігури.

— Але... — Вона тихо, як мишка, прослизнула на місце. — А де Авель? Я ж із ним мала грати...

— А хто тобі сказав, що ти гратимеш не зі мною? — Її один із старших братів якраз увійшов до вітальні з ще одним змовником.

— Саме так, — Амор підступно примружив карі очі, — у контракті саме це не обумовлювалося.

І тут до Еріки дійшло, як її підставили.

“Ось прокляті боги! Вони, мабуть, це передбачили!”

Вона ще раз обвела кімнату зі змовниками й сумно видихнула.

— Ну що ж, пропоную почати, — мружачи зелені очі і пригладжуючи темне волосся, запропонував лорд.

“Можна подумати, у мене є вибір!”— Еріка, пихкаючи, все ж таки зробила перший хід.

Гра була дуже напруженою. В одну мить Еріці на секунду здалося, що її батько втратив увесь лоск і всерйоз задумався про програш. Але їй це лише здалося.

— Що? — Вдивляючись у дошку, вона не розуміла, як це сталося.

— Шах і... — лорд Ранхар підняв свою фігуру й збив її короля. — Мат.

Її очі почали наповнюватися сльозами, силуети розпливалися, а ніс неприємно защипало.

— Ну що ж... — Вона велично встала, приховала всі емоції і відважила напівжартівливий уклін.

 — Вітаю з перемогою, лорде Персіфаль.

Він підвівся з крісла, вийшов з-за столу і глянув на свою приречену дочку, простягнувши їй руку.

— Це була честь для мене зіграти з тобою.