Розділ 32. Сторінки які я не хотіла прочитати

Декілька миттєвостей я стояла перед дверима і не могла наважитись для того щоб зайти. А якщо він не згадає, а якщо я у всьому помиляюся? А можливо краще й справді відступити. 

Я вже навіть зробила крок назад, коли він сам прочинив переді мною двері. 

– Ви ж уже прийшли, – резонно зазначив він, – прошу заходьте, панно Амаль, – а потім він з усмішкою виправляється, – чи краще звертатися до вас леді Тоунс? 

– Тоді вже краще Брігель, – зітхаю і оглядаюся довкола. 

Його кабінет знову схожий на ту саму музичну студію, яку я бачила, коли потрапила сюди вперше. 

– Гаразд Брігель, людино мого сина, що ти хотіла дізнатися, – здається він почав більше мене поважати після того як дізнався, хто я. 

Я невпенено тупцяла на місці, не знаючи куди себе подіти. 

– Щоденник…я не змогла його дочитати, – нарешті змогла видушити з себе я. 

Він важко зітхнув і мовив з якоюсь байдужістю і щирим полегшенням, що я не змогла. І хто так робить взагалі?

– Тому що там були вирвані сторінки. Ви знаєте де вони? – продовжила уже більш впевнено і з натиском.

Він пильно подивився на мене і довго нічого не говорив, нарешті відкрив шухляду і вийняв звідти ті самі сторінки, списані почерком Дельфі. 

Я невпевнено простягнула руки до них, наче там був написаний мій вирок. 

Наче як тільки отримаю ці листи відкрию скриньку Пандори. 

Та все ж я взяла їх. 

І почала повільно читати, слово за словом переді мною відкривалися спогади від яких я була не просто вражена – нажахана до глибини душі. Як таке може бути? Як це може бути правдою! 

Видіння змінювали одні одних з шаленою швидкістю і я навіть текст прочитати не встигала, лише бачила усі знущання від Дельфі. 

Я хотіла, щоб це зупинилося але вони були невблаганні.

Я не хотіла це бачити, та вони продовжували миготіти перед очима. 

Коли ж це завершиться!  

Здається я опустилась на коліна. Останні ж рядки були такими

“ Я ненавиджу себе за те, що змушена робити, але таким жахливим способом я хотіла зробити все, щоб вона не втручалася у моє життя і вижила. Краще хай Брі буде жити і щиро мене ненавидіти, аніж помре. 

Я не зможу знову бачити як і в попередніх життях… Мені важко навіть писати про це після скількох років”

Щоденник впав на землю з моїх рук, якими я не старалася його втримати. 

Завершивши читати, підійняла відчужений погляд на Фарізе.

– Що це все значить лікарю Фарізе? – запитала я і здавалося ледве могла промовити слова. 

Я не могла ненавидіти Дельфі, але й зрозуміти також. 

Фарізе відчував провину або щось схоже.

 Чи це була прихована глузлива посмішка?

А тоді він зовсім тихо прошепотів 

– Дельфі зайняла ваше місце, пожертвувала всім аби вас врятувати, – дав відповідь він і відвів погляд. 

Я завмерла. Ні, мене й насправді здавалося всю паралізувало без змоги, рухатися, говорити чи відчувати бодай щось. 

Чи не значать його слова, що...Дельфі і справді має спогади про свої минулі життя. Якщо вірити щоденнику я мала померти. 

Але навіщо було мене рятувати? 

– Чому вона це зробила? – запитала відчужено. 

– З того, що мені відомо, – ухильно відповів він, – ви померли прямо у неї на очах, захищаючи її. 

Я важко зітхнула і захотіла побитися головою об стінку. Отже, варто було залишити мене в спокої! Я зробила те, що хотіла я захистила мою сестру і могла померти щасливою ні про що, не шкодуючи. Чому вона вирішила, що мене варто рятувати? 

А може це й не минулі життя, а регресії. 

І все заради якоїсь мене. Навіщо? 

Я роздратовано підійшла до барабанів і почала бити з усієї сили, не задумуючись про якийсь ритм. 

– Чому? – кричала я так, що просто диво, що не втратила голос. 

Елевонда. Усе просто, бо вони вважали себе винними і хотіли це виправити. Бо нічого не зробили аби така яскрава зірка як ти не згасла. Без тебе ніхто не зміг жити щасливо Брі, адже ти була для них усім. 

Її слова змусили мене на мить зупинитися тільки для того, щоб перейти до мого улюбленого синтезатора. 

Я знову почала грати та вже спокійніше, шукаючи ідеальну мелодію для мого настрою. Хоча ні що й не приходило в голову та я не здавалася. 

Я більше думала над словами авторки. Цілком можливо, що Тоунс теж за цим стоїть. 

І все ж...зайняла моє місце? 

Померла, захищаючи сестру? 

Пригадалося ще одне, що колись казала Еллі – підказка знаходиться в дорамі “Надзвичайна Ти”

Ну точно! Це ж історія про другорядну персонажку, яка спочатку думала, що головна, а насправді мала померти у кінці. 

Я згадала. Я все зрозуміла. На мить перестала грати. 

– Хочете сказати, що я не головна героїня? – майже вигукнула я. 

Він кивнув, так, наче не хотів цього робити. 

Я завершила мелодію і відповіла, нарешті прийнявши рішення. 

– Я хочу потрапити в Академію Суддів, чи точніше в Артуріум, – твердо відказала, – Я маю завершити усе там.

Зі всіх можливих варіантів я обрала втечу. 

– Як захочете, – тихо відповів він, чомусь схвально.

Реакція інших була очевидною та вибір уже був зроблений і змінювати його незбиралося.