Розділ 31. Тяжкі будні кота Фамільяра.

Коли я прокинулася відчула як мене щось інтенсивно коле. Повільно відкрила одне око, потім друге, вивільнила руку і протерла їх, але видіння не зникло. Поруч лежав великий сіамський кіт, який тупцяв по мені своїми лапочками. 

Я не знала чи то мені вищати від милоти чи то шипіти від злості. От же ж негідник, скільки просила не буди мене з самісьнького ранечку, а йому хоч би що. 

Вреднота чотирилапа. 

Нахабна котяча сіамська мордочка. 

І тварина ще та. 

Стоп зачекайте! 

Я щось пропустила чи не так? 

Елевонда. Ти повернулася Брігель. Невже знову усе забула. Ніколи не було і ось знову, як говориться. 

Голос, який пролунав у моїй голові, надзвичайно знайомий, та я справді не можу нічого згадати, якби не старалася. 

Вперше за довгий час я розумію, що нічого не розумію. 

Елевонда. Тоді повернись на початок, Брі і у тебе все вийде. 

Брігель. Ти…авторка? Правильно. 

Я запитую якомога обережніше, наче боюся злякати щойно з’явлену здогадку. 

Елевонда. Так! 

Вона не завершує думку, та я вже все відчуваю на собі. Це так дивно знову пройтися тим, що пережила і воно все водночас, наче й не зі мною. 

Усі події поступово вибудовуються у логічний ланцюжок і я можу зітхнути з полегшенням. А разом зі спогадами мені на гадку приходить одна геніальна ідея. 

Я розплющую очі і зустрічаюся з нахабними очима мого фамільяра. 

– Раночку, – кажу я, – чи не зволиш ти встати, щоб я теж могла? – кажу я вдавано привітно, а в голові уже вибудовується план. 

Він щось невдоволено муркоче, хоча перший почав мене будити. І хто після того ще годину дрихне, а я ще ні світ ні зоря на ногах? Правильно, це нахабне тваринчатко. 

Мій фамільяр ображено відсунувся, дозволяючи мені підійнятися з місця. 

–  Дякую, –  відказала я. 

На диво увесь день пройшов тихо і спокійно, хоча морально я готувалася до зустрічі з тією Дельфі, яка мене ненавидить? Хіба можна сподіватися, що авторка помилялається і я ще не повернулася на той початок. 

Але тоді де я знаходжуся?

Повернувшись в гуртожиток я вирішила ввести свій план в дію. Усміхаюся про себе і звертаюся до авторки. 

Брігель. Як щодо того, щоб ввімкнути Dogi Move, останнім часто надто нудно. 

Елевонда. І справді. 

Брігель. Як ти завжди робиш у своїхх книгах – потрібно дрібку гумору перед тим як усе полетить в безодню. 

Елевонда. Ну треба ж щось хороше, щоб не було так сумно. 

– Реджі, мій улюблений фамільяре, – проспівала я і підійнявши його на руки почала крутитися з ним кімнатою і причитати.  

Ну в сенсі, про те який він гарний, чарівний і розумний. 

Елевонда. Це я кожного разу, коли бачу Її Котичність. 

Брігель. Ти й тут виділилася. Серйозно тільки ти, мабуть, могла додуматися дати титул своїй кішці. 

Елевонда. Ну взагалі її звати Тигроня, а ми кличемо її Тигра і подібне. Але щоб ти знала у неї навіть манери є.

Брігель. Як скажеш. 

Десь наче читала, що коти дуже дратуються, коли до них надто вже лізти. А він у мене ще й сіам. 

Але це була лише перша частина. 

Відкрила ліктем двері у ванну і просковзнула всередину. 

– Що ти задумала, жінко? – заверещав він, чи точніше занявчав, так що чутно, мабуть, було на іншому кінці гуртожитку. 

Інколи мені здається, що істоти, які вміють лаятися найкраще саме коти. У нього такий багатий лексикон, що я не всі слова можу розібрати з його навчання. 

– Тебе потрібно помити котячим шампунем, – відповіла я, наче нічого не сталося і вкинула його у ванну. 

Він подивився на мене як на абсолютну дурепу. 

– Потрібно буде – перетворюся на людину. 

Я подивилася на нього так само як він на мене раніше. 

– Тоді чи не значить це, що ти залишаєшся брудним як кіт, ну Реджі, ну будь ласка, – невинно всміхнулася і закліпала очима.

Ну хіба можна не дослухатися до такої милої мене. 

Він вистрибнув і побіг, заховавшись за Дельфі. 

– Твоя сестра збожеволіла, – сказав він. 

– Ну Реджинальдику, – протягнула я і далі знущаючись зі свого кота. 

Ні, це звучить так, наче я не знаю що зробила. 

А у мене ж був добрий намір. 

Елевонда. Може вже досить, помстилася наче. 

Брігель. Не досить. 

І продовжила ганятися за своїм котом всією кімнатою, а він майстерно ховався по усіх кутках, нарешті залізши під диван. 

– Реджі? – перепитала нажахано, – я ж несерйозно, просто образилася на тебе за все, ти ж не думаєш, що я справді…

Його очі видавали, що він справді купився на мою виставу. 

– Я більше так не буду робити, але й ти також, – сказала я твердо. 

Він повільно вибрався і сів поруч. Я легенько обережно його погладила і поклала перед ним руку. 

– Мир? – запитала тихо. 

– Мир, – муркнув він і поклав лапку, від чого я ледь не завищала від милоти. 

Усе ж таки немає нічого кращого на світі ніж мати кота. Ніколи не розуміла людей, які були здатні на те, щоб викинути чи завдати шкоду такому чуду. І усім іншим тваринам, авжеж, але котів я любила більше. 

Після чого я зайнялася усіма потрібними справі, а у кінці дня з успіхом пройшла перевірку. Що ж потрібно буде піти до Фарізе завтра і запитати про щоденник.

Та завтра не настало. 

Чи точніше не у цій реальності. 

Коли я прокинулася це вже був наступний день. 

Дельфі ще спала і я постаралася тихенько зібратися, усе ж не варто її тривожити. Після чого зайшла в телефон, і завмерла на місці. Субота. 

Але ж учора у цій реальності був понеділок. 

Я гарячково продовжила перевіряти далі, щоб знайти ще якісь зачіпки. Що? У цій реальності немає Еліс і Лисиці. Що це за місце, раніше я ж завжди знаходила їх, тоді чому тут їх не було.