Справа 12. У пошуках Таймрімезу.

Ця справа затягнулася і залишила я її насамкінець. Та я знала, що обов'язково спробую знайти Таймрімез чого б мені це не коштувало. 

І це потрібно зробити якнайшвидше, бо далі у мене почнеться практика, а отже й часу не буде. Та й тепер, коли я стала леді Тоунс більше не зможу робити, що мені заманеться. Отже, єдиний мій шанс це у нас так званий медовий місяць. 

– Я хочу попросити Кліту піти зі мною в одне місце, гаразд? – звертаюся до свого чоловіка, коли п'ємо каву зранку. 

Ми так і залишилися на нашій квартирі, бо це місце було єдиним, яке повністю належало нам. У якому я відчувала себе комфортно і спокійно. Це було єдине місце тут, яке я могла назвати домом. 

Тоунс підіймає свій погляд на мене і запитує. 

– Чого б це? Та й хіба в нас не мав би бути

Як усе ж таки дратує ця його посмішка, яку він більше навіть не старається приховати. 

– Бо це моя справа. Тому не втручайся, – я не просила, мій тон став схожим на наказовий. 

Він знітився і подивився на мене засмучено. Чи точніше нагадував кота, який випрошує їжу. 

– Ти досі ображаєшся на мене. 

– Мені потрібен час і простір, – чесно зізналася я, не давати ж моєму бідному фамільяру марних надій, – і так маєш бути вдячним, що я не виганяю тебе спати на килимку. 

Тут я мала на увазі нашу справжню реальність. Ображати я не мала наміру, але слова злетіли швидше, ніж я встигла їх зупинити. 

– Справедливо, – важко зітхнув він, – гаразд прокатаємося Тенебрісом і так і бути заскочеш в місце, яке хоч відвідати, – як завжди погодився на мою забаганку він, – єдине ти впевнена, що Кліті можна довіряти? – резонно зазначив він. 

Я ледь всміхнулася, гріючи руки об чашку. Знав би він куди саме його людина, хоче піти, то останнє що його хвилювало це Кліта. Хоча можливо тоді б він не відпустив мене вже точно. 

– Ти ж знаєш, тримати ворогів потрібно ближче, ніж друзів. А вона можливо ще й з нашої реальності, – прошепотіла я найбільшу таємницю. 

На мить очі Тоунса стали жовтими і він подивився на мене так, наче вже готовий рятувати мене від невідомо чого. 

– Думаю не варто нагадувати про те, що ти повинна бути надзвичайно обережною, – наголосив він, ставши враз серйозним. 

Я кивнула. План був готовий і я швидко озвучила наші подальші дії. Він підстрахує мене, якщо раптом щось піде не так Тоунс не залишить мене саму. 

Підготовка до подорожі була недовгою. Що там узагалі збирати, якщо у цьому світі майже нічого немає. Серйозно у свій реальний медовий місяць зганяю на якісь Мальдіви чи Гаваї як би банально це не звучало. Головне, щоб там було тепло і багато сонця. Нічого так не хочу як цього. 

Колись Тенебріс був кращим. Чи точніше, коли була Хранителі до їхніх міст можна було легко віднайти доступ. 

Кіберпанк місто. 

Той же Таймрімез у який я прагнула потрапити. 

Столиця у якій говорили, що небо повністю червоне, а хмар не існує. 

Гармоніум. Де все існувало у ілюзії щастя. 

Свій власний стімпанк. 

І багато багато інших які були втрачені. 

Зараз доступним був лише Артуріум який за весь час став достатньо великим, щоб на машині можна було їздити хоч тиждень, щоб об'їхати весь. 

Власне це й здавалося мені дивним. А чи не демон заздрості насправді зрадник? Якщо подумати, то саме він зараз має найбільшу вигоду. 

Елевонда. Не думаю. Бо він також покинув своє місто і повернутися зміг лише через Рену. Хоча…ось тут я не знаю. Бо офіційно зрадником був твій знайомий професор Амаранте, демон Сновидінь, який прикидався ще одним демоном Ліні. 

А це важлива інформація…мені й на гадку не спадало, хто саме переді мною. Але ж не схоже було, що Беатріс його недолюблювала. Або вони прикидаються? Серйозно у цьому їхньому сеттингу розібратися це звичайно потрібно мати час нерви і терпіння. 

– Брі, ти точно все зібрала? – покликав мене Тоунс і я виринула з роздумів. 

– Так, – кивнула я зрозумівши його реакцію. 

Я взяла лише один свій рюкзак у який поклала зовсім небагато речей, щоденник, хоч і не збиралася його читати і тільки найнеобхідніше. 

– А якже…, – почав було він і замовк так і не продовживши, а потім додав, – мінімалізм зараз в моді. 

Я кивнула з усмішкою. Ми спустилися і він з усмішкою показав мені новеньку машину. Чорна, як і більшість тут, але модель явно з кращих. Він прочинив мені двері і я сіла на зручне сидіння. Це вже навіть щось схоже на сучасний салон. Навіть радіо є, підмітила я. Цікаво, що слухають у Артуріумі. 

– І що вже я пропустила? – майже проспівала я. 

– Це наше авто на якому ми будемо їздити на практику. Права чудово? – запитав він сідаючи поруч. 

– Неймовірно! – радісно сказала я, – але чекай у тебе є права? – запитала з цікавістю, адже знала, що він тільки мотоцикл водить. 

Тоунс подивився на мене як на дурненьку, а потім відповів з лукавою усмішкою. 

– Це ж не реальний світ, тут нікому це не важливо. Вмієш – їздеш? Невже справді забула? – здивовано запитав він і подивився на мене, наче шукав там щось приховане. 

– Просто забула, – буркнула я. 

Він завів двигун ввімкнув обігрів і радіо. Що ще потрібно для щастя? Бо правду кажучи я була впевнена, що ми поїдемо на мотоциклі і якби я не любила цей транспорт та він був незручним для довгих поїздок. Особливо взимку, коли тут ставало нестерпно холодно. 

– Маршрут цікавить, чи твої справи важливіші? – іронічно запитав мене Тоунс і я невдоволено глянула на нього. 

Інколи він вміє дратувати так, що мені хочеться погрожувати йому розлученням, якби в Артуріумі це взагалі було можливим. 

– Інколи ти такий нестерпний знаєш, – протягнула я втомлено, – що вже там в тебе? 

Елевонда. Ти ведеш себе інколи так, що жодний чоловік не витримає таку дружину як ти. 

Брігель. Ой та все зі мною так. Я ж можу і нормальною бути. 

– Знаю, – мовив він без жодної краплі совісті.