Справа 11. Леді Тоунс.

“Якщо я ще раз запропоную, ти ж погодишся?”

Тепер, коли я все знала мала змогу впевнено відповісти бажано для обох. Це було дивно і не те чого я хотіла у житті. Та водночас напрочуд правильно. Адже це ж інша реальність і вона не має впливу на справжню. 

І також тут я можу зробити це зараз і принаймні деякий час насолодитися подружнім життям з Тоунсом. Як тільки вона почне навчатися у Академії Творців доль про особисті зустрічі з кимось можна забути на наступні сім років. 

Це навіть не стосунки на відстані в звичному розумінні цього слова, адже навіть телефонувати нікому вона не матиме права. 

Це буде справжнім випробуванням на міцність, яке рідко хто проходив до самого кінця. 

Тоунс…Чи варто тепер називати його Реджі? Хоча ні, Тоунс значно звичніше. 

Він грав свою роль ідеально і вів себе з іншими як бездоганний аристократ з іншими і це викликало деякі підозри. Можливо він таки не завжди мій фамільяр, але допитуватись не стала. 

Зважаючи на мої знання, я просто могла знову про щось забути, а така відповідність була на руку для нас обох. 

Сукню мені знову допомагали вибирати Елейлі і Іві які мали стати моїми Енгальше чимось схоже на дружок, якщо порівнювати з моєю реальністю. Але значення мали дещо інакше. 

Отже, спочатку ми декілька годин перебирали каталоги. Мабуть, те що мені сподобалося найбільше – весільна сукня не була білосніжною. Не знаю чому, та ніколи не ходила виходити заміж у такому кольорі. 

Білий здавався мені надто блідим, ніяким, а ще здавалося, що я не заслуговую бути у такому. Наче я грішниця якась. 

Та й чомусь проводити таку подію у демонічному світі видавалося правильним. 

– Можливо ця? – звернулася до мене Елейлі, яка виглядала не менш втомливо як я. 

Я похитала головою. Занадто відкрита я в такій замерзну і захворію. 

– Не знаю, ти як узагалі? – запитала аби нарешті поговорити про все у такий важливий день. 

Я не любила невирішені питання. 

– Втомилася, як і ти, мабуть, – проговорила вона дещо невдоволено. 

– Ти хіба не хотіла зайняти моє місце? – запитала прямо, – я чула, що ти мала заручитися з Тоунсом, якби не я. 

Вона декілька миттєвостей пильно дивилася на мене, а потім дзвінко розсміялася. 

– Вибач мила, це усе через мій характер, але я нічого не маю проти тебе. Більше того, – на цьому її голос стишився і вона прошепотіла, – я зустрічаюся з Левертом. 

Я вражено подивилася на мене, а інформація довго не хотіла завантажуватися. Здається я багато чого не розумію, добре, що хоч інші мені все кажуть. 

– О демони, а я думала, що він з Іві, – зізналася я, відчуваючи себе безглуздо. 

Цього разу розсміялася вже згадана. 

– Він мі зведений брат, – пояснила вона заспокоївшись, – спільна мати, різні батьки, – додала ще трохи згодом. 

– Неочікувано, – усміхнулася з полегшенням, але зловила незрозумілі погляди дівчат. 

Та втім вони більше нічого не сказали, і ми продовжили роздивлятися сукні. 

– Як щодо цієї? – вказала Іві. 

– І справді, – додала Елейлі, – виглядає непогано. 

Мені вистачило лиш одного погляду, щоб визначити. 

– Це вона. Ідеальний варіант, – відказала я. 

Сукня була не надто яскрава, але й не за темна, фасон чимось нагадував – русалка. А золоті візерунки були достатньою прикрасою. Поверх був чорна накидка також розшита візерунками. І усе це чимось нагадувало мені китайські весільні сукні. 

Тепер залишалося лиш підібрати взуття і прикраси. 

Але це вже завтра…

Приготування тривало цілий тиждень, бо як виявилося основна підготовка до весілля тривала увесь попередній місяць. 

Це було якось сумно. 

Насправді диво, що мене просто не поставили перед фактом, як це часто було в Артуріумі. Шлюб – це не через кохання, просто вигода і формальна церемонія. 

Та я не мала скаржитися, адже жити я ж тут не збиралася. Хоча вважала це жорстоким. 

Сьогодні ж я знову зустрілася зі стилістками мьоельше Велеріс, які вкотре почали чаклувати над мою зовнішність, перетворюючи мене на ще гарнішу. 

Я знову вражено дивилася у дзеркало і не могла повірити у те, що це правда. 

Повірити не можу, наскільки це гарно і нереально. 

Хоча фактично, я й знаходжуся уві сні. 

Тоунс чекатиме мене вже в залі, а я в супроводі Елейлі і Іві зайду трохи пізніше. 

– Ти дивовижна, – сказали в один голос. 

– Дякую, – усміхнулася, спробувавши приховати нервовість, – нам вже час? 

– Час, – кивнули вони. 

Вони відчинили переді мною і я ступила туди, де на декілька метрів простяглася суцільна темрява. 

Це називався так званий шлях очищення або роздумів, подейкували, що якщо наречена не зможе його пройти, то не гідна вийти заміж за свого нареченого. 

Та й в принципі після такого вона може заміж не вийти. 

А якщо боїшся темряви, то що тоді робити. 

Для цього і є Енгальше. Вони виступають провідницями, тими, хто повинні допомогти нареченій дійти в потрібну залу без страху і без бажання втекти чи обернутися. 

Правду кажучи, ці декілька метрів здавалося тягнулися цілу вічність як то часто буває. Мені хотілося здатися я думала, що роблю помилку, що й справді не варта такого, що…

– Ми прийшли, – і в цей момент мені почулося, чи вони справді назвали мене інакшим іменем. 

Ні, думаю це вплив кімнати, і мені лиш здалося. 

Тепер час підготуватися до наступної частини. 

Я впевнено пройшла всередину і ледве стрималася, щоб не заплющити очі від світла, яке після темного коридору здалося неймовірно яскравим. 

Підійняла погляд і зустрівшись очима з Тоунсом згадала слова з однієї пісні. Цього разу, англійської. 

I see you

You see me

How pleasant

This feeling

І відчула як тривога, страхи і сумніви відступають. Заради цієї миті справді варто було дійти аж сюди.