Розділ 29. Ти ж Реджинальд Тоунс?

 Моя усмішка не віщувала нічого доброго. Якщо цей нахабний Фамільяр вважає, що може гратися з моїми почуттями і виставляти мене дурепою, то він глибоко помиляється. 

І сьогодні я збиралася витрусити з нього хоч частину правди. Я розрахувала усе ідеально і втекти від мене він аж ніяк не зможе. 

Практична з зілль завершилася, а отже він як асистент повинен буде все прибрати і підготувати аудиторію ддя наступної пари. 

Чудова нагода, коли він залишиться сам, яку я аж ніяк не могла прогавити.

Для початку я вийшла зі всіма, для кращого експерименту. 

– Щасти, – сказали дівчата. 

– І не запізнюйся, – з усмішкою додала сестра згодом. 

Хоча їхні погляди легко видавали те про що вони думали насправді. “залишайся скільки потрібно – ми прикриємо тебе” 

Чудово. 

Я тихо відкрила двері і почала чекати. 

– Тоунсе, – покликала я, – допомога потрібна. 

Він повільно обернувся. Впізнав тон, чи не так? Відреагував швидше, аніж мав, бо звик до цього звертання. 

Його погляд наповнився розумінням, хоч усмішка залишилася тією самою. Яка мене так дратувала, та тепер змушена визнати – вона ідеально тобі підходить. 

Я крок за кроком наближалася до нього, а він відступив до стіни.  

Кажуть коти хижаки, та цього разу здається ролі змінилася. Мені подобалося дивитися як у його очах з'явилося щось схоже на те, коли людина думає над тим як все пояснити. 

– Чи ти не радий мене бачити, Тоунсе, – прошепотіла я, скоротивши останню відстань, яка залишилася. 

Захотілося розсміятися. 

В усіх книгах завжди головні герої притискають героїню до стінки, але що в Еліс, що в моєї авторки це завжди виходило навпаки. 

– Брі, – так само сказав він, спробувавши щось пояснити, щось відповісти, та я не дозволила. 

З силою стукнула його і мої очі запалали роздратуванням. 

– Було весело? – запитала я вдаривши його знову, – було весело знущатися з мене? Чому ти нічого не сказав? Ти ж Реджинальд Тоунс, той самий, що в академії Суддів. 

Уся моя витримка завершилася тут. Його погляд враз змінився, наче сама думка про те, що я заплачу через нього безмежно його лякала. 

Він обережно підштовхнув мене і я вмостилася на підвіконні. 

– Вибач, моя кохано Брі, – він опустився переді мною і взявши мої долоні зазирнув мені у очі. 

Погляд сповнений вини. 

– Отже, ти Тоунс? – холодно й без емоцій констатувала я.

– Так, це я, – він усміхнувся і я відчула, що мені стає спокійніше. 

Якби дівчата не натякнули б мені, якби у авторки був час, я б довго металася між двома Тоунсами між своїми почуттями не знаючи як вчинити. Тепер усе стало значно простіше. Я нікому не зраджую і залишилася вірна самій собі. 

– Тоді це весь час був ти? – вже дещо спокійніше запитала я, хоч хай не думає, що я так легко його пробачила. 

– Так, – знову сказав він. 

– І навіщо ти таке зробив мій фамільяре? – уже зі щирою цікавістю запитала я. 

Ні для кого не секрет, що Фамільяр це водночас й істинна пара, а отже йому не потрібно було докладати аж таких зусилль, щоб я в нього закохувалася. Власне як у тій іншій реальності, де Дельфі мене ненавиділа. Тому я й не могла зрозуміти навіщо він аж так заморочувався? 

Він поволі підвівся. 

Шкода, хотіла б подивитися на нього зверху вниз ще трохи…насолодитися своєю владою над ним. 

Елевонда. У тебе якісь надто дивні думки. Тільки не кажи, що ти у нас прихильниця БДСМ? О, або ти все ж психопатка? 

Брігель. Що ти за маячню говориш? А останнє маю таке саме питання й до вас, авторко. 

Елевонда. Тільки після тебе, моя дорога. 

Ну вигадала ще таке. Я узагалі так не думаю. 

А цей коли встиг різко змінити жанр сцени? Я цей не готова ще. 

 Він схилився наді мною його руки були з обох боків. Я завмерла зовсім не знаючи як мені реагувати. 

 – Бо ти мені подобаєшся, Брі, – прошепотів він і здавалося ще трохи і станеться поцілунок. 

А якщо зараз хтось зайде! Мені кінець. Я почала гарячково обдумувати план втечі, якщо ситуація загостриться. 

– Ніхто не зайде, не хвилюйся, – його очі якось дивно зблиснули. 

Із чого я узагалі вирішила, що він зелений прапорець і ідеальний чгг. Може він увесь цей час прикидався, аби тільки я закохалася у нього. А насправді увесь цей час був одержимим головною героїнею, себто мною. Трясця, і куди я в дельту вляпалася? 

– І я хотів, щоб ти закохалася у мене насправді. Тому що який сенс, коли це лише через те, що я твій фамільяр? Я хотів, щоб ти бачила в мені людину, – засмучено відповів він і поцілував мене. 

Це було не так легко, як в петлі. І не з таким бажанням як тоді у коридорі. Здавалося він хотів мені щось сказати чого не міг дозволити. Гіркота. Страх втратити. І ще щось незрозуміле

Я не відштовхнула, хоч і могла і повинна була б це зробити. 

– Тоунсе, зачекай Тоунсе, – прошепотіла я, коли змогла на мить вдихнути повітря. 

Ну серйозно, що з цим котом не так? Тобто фамільяром. Чого він дивиться на мене таким поглядом, наче я помру якщо він мене хоча б на трохи відпустить, чи на крок від мене відійде. 

Я буду жити, навіть, якщо увесь світ буде проти мого існування. 

Елевонда. Це я кожного разу. Тільки в мене навпаки. А щодо Тоунса колись дізнаєшся. 

– Вибач, – сказав він без жодної краплі вини, – захопився. 

Дратує. Ні, як він мене усе ж таки дратує. І ті слова про кохаю і ненавиджу водночас точно були найправдивішим зі всіх зізнаннь. 

– Але ж ти колись думав про мене, а не про себе? – запитала я, – ти думав чого хотіла саме я, а не ти? – і пильно подивилася йому в очі. 

Він завмер. У його очах зблиснуло розуміння і прийняття. Відступив на крок і опустив погляд. 

Я відчувала він має що мені сказати. Ні, не так – його знання такі, що й до вечора не вистачить часу усе розповісти. Саме в цей момент він на одну коротку мить видався мені інакшим.