Справа 12.1. Повернення Таймрімезу

У місті було темно і йшли ми зі своїми ліхтариками, наче якимось темним непроглядним тунелем. Та це був лиш початок. 

На місці, де раніше не було нічого тепер простягся прозорий портал чи купол. 

– Ти готова? – запитала Кліта з деякою насмішкою і мабуть, щиро впевнена, що я відступлю. 

Вибач, таких божевільних як я ще варто пошукати. 

– Час. Тринадцята година чекає на нас, – відповіла і першою зробила крок за межу. 

Вона пробурмотіла щось нерозбірливе і пройшла за мною. 

Усе було навіть більш лячним, ніж я бачила на візуалізаціях до книги. Я відчула як на мозок давить атмосфера і відчула фізичний тиск.  

Позаду вже нічого не було і тільки зараз усвідомила, що опинилися у пастці з якої не існує зрозумілого виходу. 

Але я знала у першу чергу варто дістатися Ратуші, якщо усе піде згідно сюжету, авжеж. 

Я озирнулася довкола та зрозуміла, що її не видно. 

– І що тепер далі робити? – скептично запитала Кліта, показуючи свій справжній характер. 

– Як там казала одна моя знайома. Усе ще потрібно це йти вперед, – сказала я, цитуючи мою дорогу авторку. 

Кліта кивнула, усе ще не довіряючи мені, та мої останні слова змусили її глянути на мене інакше, з повагою чи що. 

О, невже вона також була якоюсь там колишньою персонажкою Еллі. Щастя, якщо так, бо це мені дуже на руку. 

Елевонда. Я мала через головну героїню звести її з чоловіком у одній з моїх книг. 

Брігель. Не погано, то вона вам завдячує тим, що має сім'ю. 

Елевонда. Ну якось так.   

Я дозволила собі заплющити очі і рушити навмання. Напрямку у нас немає, тому сподіватися можна лише на те, що тут раптом з'являться тіні. Головне, щоб це не були ті створіння з якими билися головні герої “Тринадцятої години” 

– То ти немаєш жодного плану, навіщо ти тоді тут узагалі? – запитала мене Кліта згодом. 

– Хочу дізнатися правду, – відказала я. 

– І навіщо вона тобі? – знову скептицизм і іронія, наче я говорю щось безглузде. 

– Бо гадаю це може бути важливим для мене, – відповіла тихо. 

Вона глянула на мене прискіпливо, а потім додала. 

– Ти впевнена, що готова до того, що дізнаєшся? – запитала цього разу з погано прихованою турботою. 

Я знизала плечима. Я ні в чому вже не впевнена правду кажучи, тому не можу точно стверджувати. Та чомусь це питання вперто не давало мені спокою і я не перерставала про нього думати. 

Є щось ще. 

Усе не так просто. 

І чомусь я просто зобов'язана усе дізнатися. 

– Я спробую, – відповіла я твердо. 

– Тоді добре, я буду поруч, коли ти зрозумієш, – сказала вона з якоюсь материнською усмішкою. 

І авторка також. 

Ми просувалися крок за кроком через цю темряву і жахливе відчуття безвиході і безнадії. 

Ніде нічого і нікого не було і здавалося ця темна вуличка якою ми йшли не має кінця краю. 

Поруч з Клітою попри все було спокійно, можливо через те, що вона була єдина людина тут, а можливо причина була інакша. 

Нарешті я з подивом побачила попереду великий годинник. Ратуша. 

Вона була зовсім близько, здається пройди ще декілька кварталів і зможеш пройти у неї. 

Усе повторилося. 

Тіні. 

Еквіліфарфи чи як їх там правильно назвати. 

І поява Елая. 

Цього персонажа я й чекала. Заради нього пішла у це місце. Тому що зараз перед нами стояв єдиний, хто міг усе пояснити. Але його слова замість того, щоб прояснити усе – навпаки заганяли в глухий кут. 

– Що ви щойно сказали? – перепитали ми в один голос. 

– Це авторка. Ту яку ви називаєте Тесс чи Елевондою чи байдуже яким іменем, на ній частина вини, бо вона написала неправильне завершення, – повторив він ще раз чітко і беземоційно. 

Елевонда. Дійшло. Там я написала, що він перетворився на те золоте світло, а вона змогла пройти. Але вони мали, або двоє зникнути або двоє пройти і ніяк інакше. 

Та світ здавалося не вірив його словам. 

Шерімаль шеасхарше. 

Вона не винна. 

Чи точніше лише частково. 

Адеже ці події відбувалися вічність тому назад і вважати, що лише авторка…безглуздо. 

Тут має сенс враховувати безліч інших факторів, подій і передумов. Хоча його слова теж не зовсім маячня, зі спойлерів сюжету я знала – зміни кінцівки призведуть до різних події. 

Пройдуть двоє  – світ більше не буде поперднім. 

Розчиняться – світ поступово повертатиметься до того яким має бути. 

Видіння пройшли перед моїми очима швидко і легко, наче тільки чекали свого часу. 

Я знайшла відповіді, які шукала. 

Ось я стою перед дзеркалом і розумію, що колір моїх очей став червоним. 

Ось дізнаюся про те, що Елейлі і Леверт це ніхто інші, як переродження Ельвірейн і Елая. 

Я бачу й інші видіння і відчуваю, наче покидаю реальність, блукаючи ними. 

Елевонда. Тобі не можна це робити. Ти ж не я. 

Слова авторки повертають мене і я декілька митей страюся сфокусуватися на зовнішньому світі. 

– Ти як? – занепокоєно дивиться на мене Кліта. 

Озираюся довкола і розумію, що тут нікого немає. Мені від самого початку здалося, чи я таки бачила правду? Запитально дивлюся на Кліту, сподіваючись, що вона усе прояснить. 

– Ми зустріли фрагмент пам'яті Елая. 

– О, але його слова все ж не пояснили його дій, – якось розчаровано відповідаю я. 

– Дуже багато чого пояснили, – протягнула Кліта, – справа у тому, що той, хто переродився не був Елаєм, а лише частинкою його душі. 

Я здивовано подивилася на неї. Це місце було не найкращим для того, щоб щось обговорювати, тому ми ще швидше направилися до Ратуші. 

– Хіба можна перероджуватися фрагментами? – обережно поцікавилася я, хоч уже мала приклад. 

– Душа це дуже…як би тобі сказати…вона має багато різних частинок і саме це дозволяє існуванню паралельних версій, які фактично схожі, та водночас мають і відмінності, – пояснила вона тихо, спочатку озирнувшись довкола.