Справа. 8. 1. Суд Інес.

Цей день настав і я зрозуміла, що зовсім не впевнена чи готова до нього. Суд Інес. Тепер, коли я памятала про свою справжню реальність не до кінця могла зрозуміти чому авторка вирішила вписати цю сцену. 

Вона ж не виправдає мою маму насправді. Але...мама точно була тут. І направду я вже не розуміла узагалі нічого. 

Перевіривши свій вигляд разів з двадцять, я сіла на заднє сидіння авто дядька Фінеаса, примостившись поруч з Тоунсом, який вирішив поїхати, щоб забезпечити мені моральну підтримку. Заперечувати я не збиралася. 

Суд був однією з небагатьох гарних архітектурних будівель Артуріуму. Велика на диво світліша за всі інші і простора всередині вона вселяла страх впереміш зі дивним внутрішнім спокоєм. Ще зовсім трохи і я увійду у це місце з зовсім іншою роллю. Але для цього необхідно виправдати мою маму. 

 – Запамятайте, Брігель, головне це впевнено відповідати на поставлені питання. Ви ж знаєте усі ваші слова і реакції можуть і будуть використані проти того, щоб виграти справу, – дядько Фінеас ще раз сказав найважливіше правило для мене і я відчула себе дивно від того, що фразу, яку я часто чула в дорамах такого типу була сказана особисто мені. 

– Не хвилюйтеся, – рішуче заявила. – Я нізащо не підведу вас! 

Після чого дядько провів в залу суду і ми зайняли свої місця. Я сіла на крісло перед трибуною і окинула оком тих, хто мали бути проти мене сьогодні. Прокурорів було двоє – старший чоловік з дещо неприємною зовнішністю і надто гострим поглядом від якого стало не по собі. 

Жінка здавалася добрішою на вигляд, але зовнішність могла бути оманливою, зважаючи на слова дядечка. 

Інгвар Дюшель і Шелла Морен, могли витрясти усю душу з тих кому задавали питання, бо робили це так, що навіть, якщо невинний – повіриш у те, що скоїв злочин. Страшні люди. 

Повернулася назад, де сиділи позивачі. І важко зітхнула. Здається цей суд зібрав усіх тих, хто має зуб на Фінеаса. 

Овнер дель щось там, бо його прізвище я так і не змогла запамятати, настільки важко його було вимовити. Отже цей чоловік був давнім недругом дядька. Ще з академії вони готові були в буквальному сенсі вбити одне одного, а в майбутньому їхні битви стали на рівні закону. 

Перший завжди програвав справи другому і лише ця стала виграшною. Мабуть, саме тому Фінеас, настільки хотів взяти реванш не міг дозволити Овнеру виграти, хоча б один раз. 

А ще причина полягала у тому, що й в мене. 

– Усім встати, – я мимоволі піднялася з місця, ледве стримавши звичайний вираз, бо чесно, хоч і чекала на ці слова – вони застали мене зненацька. 

Та й Фінеас говорив, що Вельрен Асшес принципова людина і тоді був на боці мами...але доказів не вистачало. 

Що ж...сподіваюся я зможу допомогти. 

Поруч з ним сиділи чоловік і жінка, праворуч і ліворуч від нього відповідно, їхні імена я не знала.

– Можете сідати, – голос судді здався добродушним.

А далі що? Мене відразу почнуть допитувати чи ще дадуть декілька хвилин морально підготуватися. Це ж потрібно забути про щось таке важливе. 

Здається ще щось говорили, але знову почала слухати коли почула.

– Починається розгляд Справи № 34/89/87-К Інес Вельформі, – голос Вельрена вже не здається добродушним він повністю зосереджений.

Чи не варто почати мені боятися за себе. 

– Ваша честь, – почула я голос прокурора, який був ще гіршим, аніж його зовнішність, – Ця справа вважається закритою. 

Нагадувало звук, коли риплять старі двері. І мені прийдеться його слухати. 

– Вона поновлена через появу свідка і нових доказів, чи не вам це знати? – холодно зазначив суддя. 

– Ваша честь, – цього разу це був адвокат Овнер, – дозвольте допитати свідка. 

– Дозволяю. 

Я здригнулася, але спокійно дивилася на нього, коли він підійнявся зі свого місця і підійшов до мене. На його губах застигла неприємна посмішка, наче він вже наперед був переконаний у своїй перемозі. Перетопчитеся. Я зроблю усе, щоб виправдати маму, принаймні у одній з реальностей. 

Я більше не боялася. Рішуче дивилася йому в очі без жодної краплини страху. 

– Ви Брігель Амаль, демонесса А рангу, донька Інес Верфольмі, яка навчається на Суддю Сердець в Акадамеї суддів і являєтеся нареченою Реджинальда Тоунса, – запитав він і я прямо таки відчула підставу. 

– Так, все вірно, але останнє не стосується справи, – чітко і впевнено як вчив мене дядечко відповіла я. 

– Чому ж, – заперечив він, – авжеж стосується. 

– І яким чином? – я ледь всміхнулася і класичним тоном авторки відповіла, – я знайома з Фінеасом Тоунсом лише як з адвокатом моєї матері, а не дядьком мого нареченого, – тихо, спокійно і без жодної інтонації. 

Якщо подумати, то якщо скопіювати звичну поведінку авторки або ж тієї іншої Дельфі, то суд уже не здається чимось настільки страшним. Я відчула себе значно більш впевнішою. 

Елевонда. Не впевнена, якби було потрапила б я в суд насправді. 

Брігель. А я так. 

Він аж відступив на крок від такого мого тону. 

– Це не стосується справи, – підтвердив і суддя також. 

Сподіваюся далі Овнер буде краще думати над тим, які питання задавати. Бо я так просто себе в образу не дам. 

– Добре. Чому ви надаєте свої свідчення лише зараз, а не тоді, коли відбувалися події справи, адже на той час ви вже були повнолітніми. 

– Я не мала доказів, які могли б підтвердити мої слова, – з ноткою смутку відповіла я. 

– Отже ви стверджуєте, що у день інциденту ваша мати не могла скоїти злочин, бо перебувала у іншому місці. 

– Так, – підтвердила я і краєм ока подивилася на Фінеаса. 

Ваш вихід дядечку, прошу більше не підведіть ні мене ні маму. 

– Ваша честь, – він підвівся з місця і сказав, – дозвольте надати докази, які підтвердять слова свідки. 

– Так, дозволяю, – сказав суддя. 

Правду кажучи, я досі не знала, які там саме докази будуть. Він сказав, що побачити зможу лише в залі суду. Чому не розуміла, але, мабуть це важливо і хто я така, щоб сперечатися.